Повернення
— Оленко! Де ти? Оленко! — Софійка ввірвалася в хату, окинула оком порожню кімнату й вискочила на ґанок, цокаючи підборами та лупаючи дверима. — І де ж її шукати? — Від розпачу й нетерпіння Софійка тупнула ногою.
З-за рогу хати з’явилася невисока дівчина з пластиковим тазом у руках.
— Ну нарешті. Кричу-кричу тобі… — Софійка зістрибнула з ґанку до подруги.
— Білизну в городі вішала. А що трапилося? — Оленка поставила таз на призьбу.
— Трапилося. — Софійка блиснула каріми очима з-під густої чорної чубки.
Вона хотіла помучити подругу, не викладати відразу новину, але не витримала й випалила на одному диханні:
— Микола повернувся.
— Правда? — В очах Оленки недовіра змінилася радістю, розгубленістм і знову недовірою.
— Та не брешу я. Сама бачила. Мати навряд чи його відпустить, теж сумувала.
— Ходімо, — сміючись сказала Оленка й перша кинулася з подвір’я.
Сонце щедро заливало село теплим світлом, річка вилася між зарослими берегами, і весь світ був дивовижно гарним. Але Оленка нічого навколо не помічала. Серце вибивало радісно: «Микола! Микола!» у очікуванні довгої зустрічі з коханим.
— Дивись, ось він! — Софійка схопила Оленку за руку.
Назустріч йшов Микола у військовій формі. Побачив дівчат і побіг назустріч.
Радість затопила серце Оленки, вона зірвалася з місця й теж кинулася до нього, впала в його обійми, притиснулася всім тремтячим тілом.
Софійка стояла осторонь і з заздрістю дивилася на зустріч закоханих. Їй теж подобався Микола, але він, окрім Оленки, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, лишився в селі допомагати батькам. Господарство у них велике, жили з продажу врожаю, молока та м’яса. Через рік Миколу забрали в армію.
«Що він знайшов у цій Оленці? Я ж красунька за неї. Чому все їй?» — думала заздрісно Софійка, нервово кусаючи губи. На очі набігли зрадливі сльози. Вона втекла додому, кинулася на ліжко, втопила обличчя в подушку й дала волю сльозам.
— Що трапилося? — з кухні вийшла мати.
— Нічого, — буркнула Софійка.
— Ну-ну. Заздриш? Думаєш, на твій вік женихів не вистачить? Ось Олесь, очей з тебе не зводить, зар— Так і жили вони далі, знаючи, що справжнє щастя — не в платтях і хитрощах, а в простій правді серця.
