— Я їду, тату, — голос Соломії тремтів, але в очах горів упертість. Вона стояла в дверях їхньої тісної кухні, стиснувши телефон, ніби рятівний круг. На її джинсовій куртці блищала брошка з написом «Мрія». — До тітки Лізи. До Львова. Там хоча б є життя.
Іван завмер, тримаючи в руках глечик з остиглим чаєм. Його донька, його Соломія, дивилася на нього так, наче він був чужим. За вікном шуміло вечірнє місто — гудки машин, сміх сусідських дітей — але в грудях Івана було тихо, як перед бурею.
— Їдеш? — перепитав він, намагаючись, щоб голос не здригнувся. Пальці стиснули глечик так, що кісточки побіліли. — І що, гадаєш, там буде краще? Без мене?
— А що тут? — Соломія сердито відкинула темне волосся з обличчя. — Ти сам застряг у минулому. З мамою. З цим своїм автобусом. Я більше не можу, тату. Мені п’ятнадцять, а я ніби в клітці!
Вона розвернулася і пішла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Звук луною розійшовся по квартирі. Іван поставив глечик на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Він знав, що Соломія має рацію — він чіплявся за минуле, як за рятівний круг. Але відпустити її? Це було вище його сил.
***
Ранок у їхній панельці на околиці міста пах кавою, трохи підгорілими тостами та мастилом, яке Іван приносив на одязі. Він прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Його старий автобус, пофарбований у вицвітлий синій, чекав на стоянці депо. Робота водієм була рутинною, але надійною — як ритм серця. Вона тримала його на плаву після смерті Оленки, його дружини, п’ять років тому.
— Сонь, уставай, запізнишся до школи! — гукнув він, стоячи біля плити і перевертаючи омлет. Сковорода шипіла, а по радію тихо грала якась попса. У відповідь — мовчанка. Соломія останнім часом майже не розмовляла з ним, ховаючись за навушниками або екраном телефону.
— Тату, я сама розберусь, — буркнула вона, з’явившись нарешті на кухні. Шкільна форма була пом’ята, чорні кеди розв’язані, а рюкзак висів на одному плечі. — Ти знову всю ніч у гаражі проторчав?
— Треба було двигун перевірити, — Іван знизав плечима, подаючи їй тарілку з омлетом і бутербродом. — Їж, а то до обіду не дотягнеш.
— Я не голодна, — Соня заплющила очі, але бутерброд узяла і відкусила шматок. Вона була дуже схожа на Оленку — ті самі темні очі, той самий впертий підборідок, та сама звичка хмуритися, коли сердилася. Іноді Іван дивився на доньку і бачив дружину, яка сміялася у їхній старій квартирі, коли вони щойно почали жити разом. Але Оленка пішла — рак забрав її швидко, залишивши його з десятирічною Соломією і порожнечею, яку він так і не зміг заповнити.
— Тату, я сьогодні пізно повернуся, — кинула Соня, спрямовуючись до дверей. — У нас у школі проект, потім з Мар’янкою погуляємо.
— Гаразд, тільки подзвони, — сказав він, витираючи руки об рушник. — І не блукай до пізньої ночі, Сонь. Я хвилююся.
— Та я знаю, — вона скривилася й пішла, залишивши за собою запах свого фруктового шампуню.
Іван зітхнув, допив каву і пішов до депо. Його автобус, прозваний колегами «Дідом», був для нього більше, ніж машина. Це був його світ — запах бензину, скрепіт вінілових сидінь, знайомі обличчя пасажирів, які віталися з ним щоранку. Але Соня ненавиділа цей автобус. «Тату, він як ти — старий і нудний», — сказала вона колись, і це заболіло гірше, ніж він очікував.
***
Іван не відразу зрозумів, як усе почалося. Йому було двадцять, коли він уперше побачив Оленку — вона стояла на зупинці, у легкій блакитній сукні, з розкуйовдженою косою, і лаялася з кондуктором, який не прийняв її дріб’язок. Іван, тоді ще практикант, відчинив двері автобуса і посміхнувся.
— Давай без квитка, — підморгнув він, поправляючи кепку. — Тільки не кричи на весь квартал.
— Я не кричу, — скривилася Оленка, але усміхнулася у відповідь, її щоки порожевіли. — А ти завжди такий добрий?
— Тільки для гарненьких, — пожартував він, і вона засміялася, закинувши голову.
Так почалася їхня історія. Оленка була вчителькою музики, любила грати на гітарі і співати старі пісні — від «Воплів Відоплясова» до Візбора. Вона мріяла про подорожі, про море, про будинок із садом, де Соня бігатиме босоніж. Іван обіцяв їй усе це, але життя розпорядилося інакше. Соломія народилася, коли їм було трохи за тридцять, і Оленка сяяла від щастя, наспівуючи колискові. Але потім прийшли лікарі, діагноз, лікарні. Іван тримав її руку до останнього, але цього було замало.
—Іван обійняв Соломію міцніше, усміхнувшись скрізь сльози, і вони стояли так, поки вечірнє сонце не зайшло за горизонт, освітивши їхні обличчя останнім золотим променем.
