— Я їду, тату, — голос Соломії тремтів, але в очах горів вогонь. Вона стояла біля дверей їхньої маленької кухні, міцно стискаючи телефон. На її джинсовій куртці блищала значка з написом «Мрія». — До тітки Іри. До Львова. Там хоча б є життя.
Тарас завмер із кружкою холодного чаю в руках. Його донька, його Соломія, дивилася на нього, наче він був чужаком. За вікном гув вечірнє місто — гудки машин, сміялися сусідські діти, — але в грудях у Тараса було тихо, як перед бурею.
— Їдеш? — перепитав він, намагаючись говорити рівно. Його пальці стиснули кружку так, що кістки побіліли. — І що, думаєш, там буде краще? Без мене?
— А що тут? — Соломія сердито відкинула темне волосся. — Ти сам застряг у минулому. З мамою. З цим своїм автобусом. Мені вже п’ятнадцять, а я ніби у клітці!
Вона розвернулася і пішла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Звук розійшовся по квартирі. Тарас поставив кружку на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Він знав, що Соломія мала рацію — він тримався за минуле, як за рятівний круг. Але відпустити її? Це було важче, ніж він міг.
***
Ранок у їхній панельці в передмісті пах кавою, трохи підгорілими тостами та мастилом, яке Тарас приносив на одязі. Він прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Його старий автобус, пофарбований у вицвітлий блакитний, чекав у депо. Робота водія була рутинною, але надійною — як биття серця. Вона тримала його на плаву після смерті Олени, його дружини, п’ять років тому.
— Соломіє, вставай, запізнишся до школи! — гукнув він, стоячи біля плити та перегортаючи яєчню. Сковорода шипіла, а по радію тихо грала якась попса. У відповідь — тиша. Останнім часом Соломія майже не розмовляла з ним, ховаючись у навушниках чи за екраном телефону.
— Тату, я сама розберуся, — буркнула вона, з’явившись на кухні. Шкільна форма була пом’ята, кеди розв’язані, а рюкзак висів на одному плечі. — Ти знову всю ніч у гаражі сидів?
— Треба було двигун перевірити, — Тарас пожав плечима, подаючи їй тарілку з яєчнею та бутербродом. — Їж, а то до обіду не дотягнеш.
— Я не голодна, — Соломія заплющила очі, але бутерброд узла й відкусила шматок. Вона була така схожа на Олену — ті самі темні очі, той самий упертий підборідок. Іноді Тарас дивився на доньку і бачив дружину, яка сміялася в їхній старій квартирі, коли вони тільки починали жити разом. Але Олена пішла — рак забрав її швидко, залишивши його з десятирічною Соломією та порожнечею, яку він так і не зміг заповнити.
— Тату, я сьогодні пізно, — кинула Соломія, вже йдучи до дверей. — У нас проект у школі, потім із Даринкою гулятимемо.
— Гаразд, тільки подзвони, — сказав він, витираючи руки рушником. — І не блукай до пізньої ночі. Я хвилююся.
— Знаю, знаю, — вона видохнула і пішла, залишивши за собою запах фруктового шампуню.
Тарас зітхнув, допив каву і пішов у депо. Його автобус, який колеги називали «Дідусем», був для нього більшим, ніж просто машина. Це був його світ — запах палива, скрип сидінь, знайомі обличчя пасажирів, які віталися з ним кожного ранку. Але Соломія ненавиділа цей автобус. «Тату, він як ти — старий і нудний», — сказала вона одного разу, і це заболіло гірше, ніж він очікував.
***
Тарас не одразу зрозумів, як усе почалося. Йому було двадцять, коли він уперше побачив Олену — вона стояла на зупинці, у легкій блакитній сукні, з розкуйовдженою косою, і сварилася з кондуктором, який не прийняв її дрібні гроші. Тарас, тоді ще практикант, відчинив двері автобуса й усміхнувся.
— Давай без квитка, — підморгнув він, поправляючи кепку. — Тільки не кричи на всю вулицю.
— Я не кричу, — фыркнула Олена, але посміхнулася у відповідь, її щоки порожевіли. — Ти завжди такий добрий?
— Тільки для гарненьких, — пожартував він, і вона смялася, закинувши голову.
Так почалася їхня історія. Олена була вчителькою музики, любила грати на гітарі й співати старі пісні — від «Океану Ельзи» до Воплі Відоплясова. Вона мріяла про подорожі, про море, про будинок із садом, де Соломія бігатиме босоніж. Тарас обіцяв їй усе це, але життя розпорядилося інакше. Соломія народилася, коли їм було трохи за тридцять, і Олена світилася від щастя, наспівуючи колискові. Але потім прийшли лікарі, діагноз, лікарні. Тарас тримав її руку до останнього, але цього було замало.
— Бережи Соломію, — прошептала Олена в лікарняній палаті, її голос був слабким, як осіннє листя. Палата пахла ліками, а за вікном моросив дощ. — І себе, ТараВона обняла його міцніше, і Тарас зрозумів, що нарешті знайшов шлях до серця своєї доньки.
