Аромат свіжозвареної кави та теплих булочок заповнив кухню, немов заспокійливе замовляння. Десять років із Дмитром. Десять років тихої гавані щастя. Марія раділа ранку — сонячні зайчики на столі, сонне дихання доньки Софійки у спальні. Спокій і благодать.
Дзвінок у двері пролунав надто різко. На порозі стояв Ярослав, син Дмитра від першого шлюбу. Очі палали незвичайним збудженням, щоки горіли.
— Тату! — видихнув він, ледь переступивши поріг. — Вона повернулася! Мама! Вчора! Зняла апартаменти у центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Наталя» зависло у повітрі важко й непрохано, як стукіт у двері серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому розчинилася у «щасливому майбутньому» з греком, залишивши шестирічного Ярослава на руках збентеженого батька та літніх дідуся й бабусі. «Назавжди!» — стояло в тому єдиному прощальному листі. Тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Марія з крижаною вагою під серцем.
Зустріч у розкішному ресторані була виставою в одній дії. Наталя з’явилася рожевим хмарою шифону та важкого, приторного парфуму.
Вона сипала перлинами страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так нудила за синочком!»
Її пальці, вкотрені перснями, кожну мить тягнулися до руки Дмитра. «Дмитрику, пам’ятаєш, як ми…?» Він відсунувся ледве помітно, обличчя — ввічлива маска, але Марія відчула, як він напружився. Ярослав же дивився на матір, немби зачарований, ловлячи кожне слово, кожну сльозу, що скотилася по її підфарбовані вії.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Наталя на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Дмитрику! Допоможи! Кран… зірвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Дмитро мовчки встав, одягнувся. Марія лежала, вдивляючись у пітьму, слухаючи його кроки. Він повернувся за кілька годин, пахнучи холодом і сирістю.
— Полагодив? — тихо спитала Марія.
— Прокладка. Дрібниці. — Він скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… у полотенці зустріла. Каже, вода весь гардероб залила. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлена досада. — Знайомий трюк.
Потім була «темрява». Дзвінок удень, голос Наталі, тонкий і переляканий:
— Дмитрику, у під’їзді… світ мерехтить! Як у фільмі жахів! Боюся вийти! Ярослав на заняттях… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа у під’їзді справді мерехтіла. Він укрутив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно спершись на одвірок.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Каву зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Дмитро ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Марія чекає. І без кофеїну мені вистачає бадьорості.
Він пішов, залишивши її у дверях. Її обличчя на мить перекривила зла гримаса, яку швидко змінила звична маска безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Ярослава, зриваючийся від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, у очах темніє! Дихати важко!
Дмитро схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Він приїхав. Наталя лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, інша — недбало відкидала край шовкової халатки.
— Дмитрику… — прошепотіла вона, відкриваючи очі. — Я так злякалася… Сама…
Він не підійшов. Поглянув на порожню пляшку, що валялася на підлозі. Викликав швидку. Поки чекали, спитав у Ярослава спокійно, як про погоду:
— Що їли? Пили?
— Мама казала, що це через стрес… — зніяковіло пробурмотів син.
Лікарі констатували банальне легке отруєння. Наталя намагалася вчепитися за рукав Дмитра, коли він ішов:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли він зустрівся з Марією вдома, вона прочитала не співчуття, а втомлену, гірку зневагу до цього дешевого водевілю. «Знайома вистава, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Лише декорації інші. Вона завжди грала безпорадність, коли їй щось було потрібно. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того грека вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалася милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Марічко. Не хочу й не буду нею. Особливо для неї.»
Зазнавши поразки з Дмитром, Наталя звернула всю увагу на Ярослава.
Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особливо коли син був поруч. «Твій батько кинув мене, як ганчірА потім, коли всі випробування минули, вони зрозуміли, що найсильніші зв’язки будуються не на крові чи спільному минулому, а на щирості, довірі та виборі, який робиш кожного дня.
