Запах свіжозвареної кави та теплих булочок наповнював кухню, немов заспокійливий захист. Десять років із Дмитром. Десять років тихої гавані щастя. Марія раділа новому ранку — сонячні зайчики на столі, сонне сопіння доньки Софійки у спальні. Спокій та лад.
Дзвінок у двері пролунав надто різко. На порозі стояв Максим, син Дмитра від першого шлюбу. Очі його горіли незвичним збудженням, щоки палали.
— Тату! — видихнув він, ледь переступивши поріг. — Вона повернулася! Мама! Вчора! Зняла апартаменти в центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Тетяна» зависло у повітрі важко й непрохано, ніби стукіт у двері серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому розчинилася у «щасливому майбутньому» з греком, залишивши шестирічного Максима на руках збентеженого батька та літніх дідуся з бабусею. «Назавжди!» — стояло в тому єдиному, прощальному листі. А тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Марія з крижаною вагою під серцем.
Зустріч у пафосному ресторані була виставою в одній дії. Тетяна вривалась рожевою хмарою шифону та важкого, приторного парфуму. Вона розсипала перлини страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так нудила за синочком!»
Її пальці, уквітчасті перснями, то й тягнулися до руки Дмитра. «Дмитрику, пам’ятаєш, як ми…?» Він відсунувся ледве помітно, обличчя — ввічлива маска, але Марія відчула, як він напружився. Максим же дивився на матір, наче зачарований, ловлячи кожне слово, кожну сльозинку, що набігла на її підфарбовані вії.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Тетяна на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Дмитрику! Допоможи! Кран… зірвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Дмитро мовчки встав, одягнувся. Марія лежала, вдивляючись у темряву, слухаючи його кроки. Він повернувся за кілька годин, пахнучи холодом і сирістю.
— Полагодив? — тихо запитала Марія.
— Прокладка. Дрібниці. — Він скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… у рушникові зустріла. Каже, вода залила весь гардероб. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлена досада. — Знайомий трюк.
Потім була «темрява». Дзвінок удень, голос Тетяни, тонкий і переляканий:
— Дмитрику, у під’їзді… світ мерехтить! Як у фільмі жахів! Боюся вийти! Максим на парі… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа справді мерехтіла. Вкрутив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно опершись о косяк.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Кави зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Дмитро ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Марія чекає. І без кофеїну мені вистачає бадьорості.
Він пішов, залишивши її у дверях; її обличчя на мить перекривила зла гримаса, швидко замінена звичною маскою безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Максима, зірваний від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, темніє в очах! Дихає важко!
Дмитро схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Приїхав. Тетяна лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, інша — недбало відкидала край шовкового халата.
— Дмитрику… — прошепотіла вона, розплющуючи очі. — Я так налякалася… Сама…
Він не підійшов. Поглянув на порожню пляшку, що валялася на підлозі. Викликав швидку. Поки чекали, запитав у Максима спокійно, як про погоду:
— Що їли? Пили?
— Мама сказала, що це від стресу… — ніяково пробурчав син.
Лікарі констатували банальне легке отруєння. Тетяна намагалася вхопитися за рукав Дмитра, коли він виходив:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли він зустрівся з Марією вдома, вона прочитала не співчуття, а втомлену, гірку зневагу до цього дешевого водевілю. «Знайома п’єса, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Лише декорації інші. Вона завжди грала безпорадність, коли їй щось було потрібно. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того грека вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалась милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Маріє. Не хочу і не буду нею. Особливо для неї.
Зазнавши фіаско з Дмитром, Тетяна звернула всю увагу на Максима.
Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особливо коли син був поруч. «Твій батько кинув мене, як ганчірку!», «Вона налашМаксим переглянув розбитий годинник, усміхнувшись крізь сльози, і зрозумів, що справжній час — це не подарунки з минулого, а теплі обійми його нової родини.
