Він повернувся додому ледь світа. На губах — присмак минулого.
Богдан з’явився на порозі майже на світанку. Його не було цілу ніч. У передпокої зустріла його Марічка — бліда, з заплаканими очима, у нічній сорочці, боса.
— Чому не подзвонив? — голос у неї тремтів, наче струна.
— Не зміг… Пробач, — тихо відповів він, уникаючи погляду. Пройшов у кухню, механічно поставив джезву, засипав мелену каву, додав води.
Він не знав, з чого почати. Що сказати? Як пояснити, що одна ніч змінила його всередині? Чи зрозуміє Марічка? Чи повірить?
Вона сіла навпроти, мовчки, без докорів. Просто чекала.
Богдан дістав із кишені акуратно складений аркуш паперу, розгорнув. Лише один погляд дружини — і вона все зрозуміла. Ім’я. Одне єдине слово: «Леся». І все стало на свої місця.
Три роки тому. Все почалося у звичайну п’ятницю.
Робочий тиждень скінчився, Богдан Васильович, керівник відділу в будівельній фірмі, із полегшенням зачинив за собою двері офісу. Було тепло, пахло весною і надіями. Він мріяв про тиху вечерю, про сміх дітей, про плани на дачу з коханою дружиною Марічкою. Все було, як завжди. Аж доки не зустрів її.
П’ятнадцять років без спілкування — і впізнав одразу. Леся. Перше кохання. Та, від якої колись горіло в грудях, перехоплювало подих і німіли долоні.
Він згадав: восьмий клас, її золотисті кучері, сором’язливі посмішки, несміливі погляди. Перше зізнання. Три роки шкільної дружби, поцілунок на випускному, обіцянка бути разом… А потім — холодне прощання: «Я виходжу заміж. Наше дитинство — у минулому».
Він страждав, але життя не зупинилося. Була Марічка. Надійна, спокійна. З нею він побудував сім’ю, народилися діти, з’явилися звички і буденність.
Але та зустріч… Вони зупинилися на вулиці, обличчям до обличчя. Леся розповідала щось про наукову конференцію, про суботу в місті, де колись були дітьми. Він ківав, але чув не слова — а біяння власного серця.
У кав’ярні все переплелося — минуле і теперішнє. Леся — успішна, гарна, заміжня. Дітей поки нема, але все попереду. Вона сміялася, торкалася його руки — і він забував, хто він, де і кому має зателефонувати.
Потім був номер у готелі. Шампанське. Гірко-солодка ностальгія. Тієї ночі він був тим самим закоханим хлопчиськом. Він цілував її волосся, шепотів те, що не сказав у юності. Леся повторювала: «Я ніколи тебе не забувала».
Але ранок настав, як вирок. На вокзалі вона плакала, він мовчав. У потязі вона залишила номер — на зім’ятому паперці. І зникла.
Богдан повернувся додому. На світанку. Винний, розгублений. Діти вийшли з кімнат — тривожні, притихлі. Він навіть не знайшов слів. Лише прошепотів:
— Пробачте…
У кухні — звична тиша. Марічка сиділа навпроти, мовчки, наче слухала свої думки. Він дістав папірець. Вона побачила ім’я. Її голос зірвався:
— Ну й що, Богдане? Хочеш повернутися туди? Назад, у дитинство?
Він згадав, як колись ділився з нею історією про шкільне кохання, лежачи на траві під дачним небом. Вона тоді сміялася, але все запам’ятала.
Він підійшов до вікна, довго дивився на місто. Потім акуратно розірвав папірець із номером і викинув. Підійшов, обійняв дружину, прошепотів:
— Пробач. Більше ніколи. Присягаюсь.
Вона не відштовхнула, але й не пригорнулася.
— Усе, Богдане. Юність скінчилася. Сам розбирайся з почуттями. Я зі своїми впораюся.
Минув місяць. Вони жили поруч, але не разом. Він спав у вітальні. У домі панувала важка тиша. Діти пошепки перешіптувалися, наче сталося лихо. А воно й справді сталося. Тільки не смерть — а втрачена довіра.
Але одного ранку Марічка поставила біля його руки чашку чаю. І в цю мить щось змінилося. Без слів. Без пояснень. Просто повернулося.
Вона допомогла йому пережити сором. Повернула з минулого в теперішнє. До родини.
З Лесею він більше не бачився. І не хотів. Спогади приходили тихо, із легкою журбою, але без болю. Усе минуло. Залишився лише осад. Легкий, гіркий. Як ранкова кава, випита на самоті.
