Повернення було пізнім: Оксана вже все вирішила
Тарас похмуро намотував локшину на виделку. Оксана, спостерігаючи за ним, намагалася не виказувати тривогу, та все ж не втрималася:
— Несмачно, Тарасе?
Він лише скривився й мовчки продовжив їсти.
— Я ж готувала за рецептом…
— Нормально, — буркнув він, не піднімаючи очей.
— Тоді в чому справа? Що сталося?
Тарас різко відкинув виделку, гучно зітхнув і почав метушитись по кухні.
— Все набридло! — випалив він. — Життя перетворилося на багно! Робота — дім — ти у халаті — каша — дитина. Це не життя, це каторга!
Оксана завмерла. Слова чоловіка били болісніше за ляпаси. Він продовжував:
— Ти подивись на себе! Була гарна, а стала… — він замовк, шукаючи слово. — Домогосподарка, та ще й якась зморена. У Віталіка дружина — вогонь: і в декреті, і в спортзалі, і гроші підробляє, і виглядати встигає!
— У них бабуся допомагає, а ти у вихідні відсипаєшся. Мені просто ніколи, — тихо намагалася пояснити Оксана.
— Ось завжди у тебе причини! А по факту — ти просто сіла мені на шию й деградуєш. Мені потрібен простір! Передих! Я з’їжджаю. Один. Не знаю, на скільки. Можливо — назавжди.
— А як же Андрійко?
— Я платитиму, як належить. Навідуватимусь теж. Тобі не доведеться бути без допомоги.
Тарас підвівся. Оксана, ніби прокинувшись, кинулася йому напереріз:
— А мій переддих? Я не людина? Чому тільки тобі можна уникнути клопотів?!
Він підійшов до неї близько, у голосі — роздратування:
— Ти — мати! І крапка. Сиди зі своєю дитиною.
З цими словами він вийшов, залишивши по собі важку тишу. Оксана залишилася сидіти на кухні, розливаючись сльозами. В голові гуло: як жити далі? Так, Тарас був холодним, але він хоч був. І підтримка, і стабільність — усе розвалювалося.
Він пішов, навіть не попрощавшись із сином. Було очевидно — подався до своєї холостяцької хати.
Першу ніч Оксана не зімкнула очей, але вранці, знесилена до краю, вирішила: не буде принижуватись і благати повернутися. Сама впорається.
І впоралася. Несподівано — стало легше. Не треба було прибирати за чоловіком, задовольняти його примхи, прати купу білизни. Гроші Тарас надсилав — економила, та вистачало.
Біль був лише моральний. Особливо коли побачила у соцмережах, як Тарас розважається з якоюсь жінкою, посміхаючись у камеру. Подруга намагалася підтримати: «Такий тобі не потрібен». А потім приїхала мама — спеціально взяла відпустку. Мовчки допомагала, не осуджуючи, але іноді стискала кулаки, згадуючи про зятя.
З її приїздом Оксана ожила. Завітала до салону, оновила гардероб. Навіть усміхатися почала. Мамині подарунки нагадували: вона варта радості.
Тарас, як і обіцяв, сина не відвідував. Лише на фото було видно, як добре йому без сім’ї. Оксана чекала, сподівалася, що він опам’ятається, але з кожним днем усвідомлювала: це був не чоловік, а боягуз, що втік від відповідальності.
За три місяці у двері постукали. Тарас. З речами. Виламувався, ніби переможець.
— Привіт, кохана! Повернувся. Що в нас на вечерю?
Та Оксана перегородила прохід:
— Ти більше тут не живеш.
— Як це? Я — чоловік!
— Вже ні. Я подала на розлучення. Чекай повістку. Сина не навідував, як обіцяв. Із речами допоможу — вони вже спаковані.
Тарас розлютився:
— Я маю право бачити сина!
— Звісно. Через суд встановимо графік. Я розповім, як ти три місяці й не згадував про нього. І покажу твої фото з вечірок.
Він таки побачив Андрійка. Той дивився на нього із недовірою. Жодної радості, жодного захвату.
Тарас сподівався, що дружина просто хоче його проучити. Але Оксана була непохитною. Підтримка матері, любов до сина, усвідомлення власної гідності — усе це зробило її сильнішою.
Тепер у неї з Андрійком — нове життя. А Тарас залишився з каструлями, які треба мити самому, і сорочками, які ніхто не прасує. Отак «відпочив»…
