Олеся щойно вклала сина спати, як прийшов меседж: “Скоро буду.” Відправник — Марія Степанівна, її свекруха. Жінка з характером, м’яко кажучи. Ні турботи, ні підтримки — зате повно зухвалості, самозакоханості та постійного бажання виглядати молодшою. Ніхто не знав її справжнього віку — вона ретельно приховувала цифри, стверджуючи, що “в душі їй вісімнадцять.”
Коли Олеся була вагітна, Марія Степанівна одразу дала зрозуміти: на неї розраховувати не варто. Її активне життя — тренажерний зал, танці, побачення — не передбачало місця для колиски. Вона була категорична:
— Я вже своє відсиділа в пелюшках. Більше — ні дня.
І от, за десять хвилин — дзвінок у двері. На порозі — свекруха в яскравій сукні, з зачіскою, як у теледиви, і на підборах таких високих, що цокіт лунав усією багатоповерхівкою. Увійшла, ніби господиня, недбало скинула туфлі й пройшла на кухню.
— Олесю, зроби мені чайку, гаразд? Сьогодні як білка — з роботи на шпильках, по магазинах, по справах… Страшенно втомилася. А ось і прийшла. Пам’ятаєш свою блакитну сукню? Ту, що на корпоративі була.
— Пам’ятаю, — обережно відповіла Олеся.
— Віддай її мені. Все одно ти після пологів набрала, не влізеш уже.
Олеся опустила очі. Їй стало боляче. Так, фігура змінилася — але чути таке від родички, да ще й таким тоном… було образливо. Та свекруха, як завжди, не заспокоювалася.
— Ти що, навіть не запитаєш, навіщо вона мені?
Олеся не відповіла. Вона вже звикла, що Марія Степанівна постійно у пошуках нового “принца” — когось молодшого, заможнішого. Все її життя — вічний кастинг. Жоден роман не тривав довше пари місяців.
— У мене новий палкий шанувальник, — продовжила свекруха з гордістю. — Красенюк, з авто та квартирою. Але, мабуть, жінок любить. Ось і хочу перевірити. Ти, Олесю, допоможеш — напишеш йому у Фейсбуці. Подивимось, чи клюне.
— Вибачте, я не братиму участі у таких іграх, — різко сказала Олеся.
— Оце як? Не сподівалася! Ну й добре. І сукню собі залиш, будеш нею підлогу витирати, все одно тобі її не надіти! — сопнула Марія Степанівна і вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.
Звісно, свекруха не забула пожалітися синові. Микола прийшов додому, вислухав обидві сторони. Він знав: мати у нього запальна, і до неї треба “підхід”. Але всередині йому було неприємно.
— Я поговорю з нею, не хвилюйся, — тихо промовив він, обіймаючи дружину.
Минуло кілька днів. На святкування Миколи зібралися гості, але давній друг із сім’єю не зміг приїхати. А Марія Степанівна тоді дзвонила не з вітаннями, а… щоб поскаржитися на черговий невдалий роман.
А потім знову прийшла. Принесла баночку варення і вибачення.
— Пробач мене, Олесю. Зірвалася. Я просто… втомилася. Самотньо бути тяжко. Усе шукаю когось, а в підсумку — самі розчарування. От Юрко, наприклад… Збиралися разом жити, а його син подзвонив — заявив, що я руйную їхню сім’ю. Що Юрко — у боргах, одружений, і я йому лише тимчасовий потішний дурень. І ось — перестав спілкуватися. Наче вимкнули з його життя.
— Може, він просто злякався? — м’яко запитала Олеся.
— Може… А може — просто боягуз. Син пригрозив, що покриє всі його борги, якщо він зі мною порве. І він порвав. От і все. Мабуть, боявся, що я його до ЗАГСу потягну, а потім у спадок влізу. Уявляєш?
Поки Марія Степанівна скаржилася на долю, Олеся мовчки слухала. Увійшов Микола. Поки він їв, мати знову розіграла спектакль — розповідала, як її образили, як вона втомилася бути сама. Хотіла, щоб і він, як зазвичай, пожалів її.
— Мам, може, не варто так напружуватися? Твій чоловік сам тебе знайде, — спокійно сказав він.
— Так? А поки що — сидіти вдома і соплі жувати?
— Ні, але може, трохи менше драми? Погуляй з онуком, сходи у парк. Життя — це не лише романи.
— Ага, зрозуміло. Зробити з мене безкоштовну няньку, так? Та ні, ваша дитина — ваші клопоти!
— Мам, ти знову все сприймаєш у штики. Знайди, нарешті, собі справу, а не пригоди на свою голову.
— Справа? Я хочу бути не сама, я хочу кохати! І хоч помиляюся — це моє життя! Краще скажи своїй дружині, щоб собою зайнялася, а то розлилася після пологів, тільки й сидить з дитиною. Ні чоловікові інтересу, ні вогню в очах. Думаєш, так сім’ї зберігаються?
— Годі! Не чіпай Олесю! Вона щойно народила, ще відійде. Ти б краще підтримала її, а не докоряла!
Марія Степанівна грюкнула дверима і пішла. Олеся стояла за стіною, чула все. Грудь стиснуло, але вона мовчки обійняла чоловіка.
Бо знала: свекруху не переробиш. Її не зміВона зрозуміла, що єдиний вихід — прийняти свіжекруху такою, якою вона є, і не давати її словам проникати у серце.
