Чоловік п’ятдесяти років: Повернутись у батьківський дім, де тебе ніхто не чекає…
Ніколи б не подумав, що я — чоловік на п’ятому десятку, технарь до кісток, мовчазний і замкнутий, навіть похмурий, як одного разу сказала моя дружина, — сяду за комп’ютер не заради роботи, а щоб вилити свої думки на папір, повний болю й туги.
Шістнадцять років тому я поїхав за кордон у пошуках кращого життя. Швидко влаштувався, обжився, перевіз до себе дружину й дітей. А незабаром після цього не стало бабусі. Мати залишилася сама в нашому старому будиночку, загубленому серед пагорбів десь у глушині Вінниччини.
Вона ніколи не скаржилась, не кидала мені в обличчя докорів, не натякала, що їй потрібна допомога — адже я єдиний син. Ми часто дзвонили одна одній, і щоразу вона запевняла, що у неї все добре, що вона ні в чому не потребує. Лише одне питання, тихе й обережне, видавало її справжні почуття: «Скоро приїдеш?» У цьому простому «скоро» ховалася вся її туга, вся самотність, яку вона намагалася приховати.
Чесно кажучи, я піклувався про неї. Думав про неї постійно, не кинув, не забув ані на хвилину. Але гріх мій великий, і він важким каменем лежить на душі: я не виконав свого слова.
Щороку я приїздив в Україну у серпні — у той час, коли моя компанія йшла у відпустку. Це був наш святий час, немов обряд. Ми з мамою їздили по друзях і далеких родичах, відвідували місця, де колись вона була щаслива з батьком у далекій молодості. Коли роки взяли своє, я возив її по лікарям, санаторіям, дбав про її здоров’я. Ми ходили до кіно, гуляли старими вуличками, запрошували гостей до нашого невеликого будиночка. Вона балувала мене домашніми пиріжками з вишнями, борщем із грибами — смаками дитинства, які я ніколи не забуду.
На прощання вона завжди проводжала мене до хвіртки, але ніколи не їздила на вокзал чи до аеропорту. Я знав чому — вона не хотіла, щоб я бачив її сльози. А я, дурень, щороку клявся, що ось-ось повернусь, що спробую приїхати на Різдво чи хоча б на Великдень, а не тягнути до серпня. Ці обіцянки я не виконав, і тепер провина гризе мене зсередини, як іржа.
Так, я приїхав у грудні минулого року. Але не для того, щоб обійняти її, вдихнути запах її знаменитого пирога, почути, як вона, посміхаючись, кличе мене до столу з гарячим чаєм і медом. Я приїхав, щоб провести її в останній шлях.
Єдине, що гріє душу в цьому холодному кошмарі, — вона пішла тихо, уві сні, без мук і довгих хвороб, як праведниця. Але це не знімає з мене тягаря, не заглушає голос сумління, не відбирає відчуття, що я залишився сам у цьому світі, заблуканий і сирота.
І ось я знову тут, у серпні, як завжди. Кроки лунають у тиші, коли я підходжу до старого дому. Ключ тремтить у руці, замок клацає, двері скриплять, відчиняючись у порожнечу. Ні кроків у коридорі, ні запаху смажених кабачків чи варення з чорної смородини, що завжди стояв у повітрі. Тиша давить на вуха, і здається, що дах ось-ось впаде мені на голову, поховавши під собою всі спогади.
Минули дні, перш ні я наважився доторкнутися до її речей. Та так і не зміг нічого взяти — ні стопку акуратно складених газет, ні її в’язану хустку на кріслі, ні стару фотографію на комоді. Все залишилося так, ніби вона ось-ось повернеться й запитає, чому я забарився.
Хочу крикнути синам, що живуть далеко від батьків: повертайтесь до них, як би важко не було! Тримайте слово, дане їм, навіть якщо життя закрутить вас у вирі справ і клопотів. Бо настане день, коли у вас будуть і час, і гроші, і сили — але того, заради кого ви їх копили, вже не буде. І немає нічого страшнішого, ніж стояти перед закритими дверима батьківського дому, знаючи, що за ними — лише холод і спустілість.
Повірте, це не просто біль. Це удар, від якого не оговтатись. Це луна кроків у порожньому коридорі, це запах згасаючого вогнища, це усвідомлення, що ти запізнився назавжди.
