Я складала речі, готуючись до переїзду до коханого чоловіка, коли різкий стукіт у двері перевернув усе догори дном. На порозі стояв мій колишній чоловік Богдан — людина, яка роки тому покинула мене заради іншої, розбивши моє сердце й розтоптавши наші почуття. Його поява, наче привид із минулого, розкрила старі рани, які, здавалося, давно загоїлись. Він прийшов із пропозицією, що перетрясла моє життя.
Я стояла посеред наполовину спакованих коробок у своїй квартирі в затишному містечку над Дніпром. Кожна коробка — це шматочок минулого, який я залишала позаду. Мої думки були про Дмитра — чоловіка, який терпляче допомагав мені скласти себе докупи після зради Богдана. Дмитро не був ідеальним, але міцним, як дуб, і я знала — на нього можна покластись. Стукіт у двері вирвав мене з думок. Він був настирливим, викликаючи тривогу. Я нікого не чекала, тим більше — його.
Відчинивши двері, я завмерла. «Богдан?» Переді мною стояв він — зморщений, із слідами часу на обличчі та смутком в очах, які колись були такими рідними. «Олександра, — почав він, голос тремтів. — Можна зайти?» Перший порив — захлопнути двері. Ця людина зруйнувала моє життя. Та, супротивляючи свідомості, я відступила, впускаючи його в дім, який збиралася покинути назавжди.
Богдан увійшов, його погляд ковзнув по кімнаті, затримавшись на коробках. «Ти переїжджаєш?» — запитав він, хоча відповідь була очевидною. «Так, до свого чоловіка, Дмитра. Чого тобі, Богдане?» Згадка про іншого зачепила його, та він швидко приховав це слабкою усмішкою. «Це… добре. Радий, що ти знайшла когось.» Між нами була напружена тиша, немов грізна хідка, ось-ось блисне грім.
«Олександра, — нарешті промовив він, — я б не прийшов, якби не відчай. Знаю, не маю права нічого просити після того, що скоїв… але мені потрібна твоя допомога.» Я схрестила руки, готуючись до найгішого. «Якщо допомога?» Він завагався, потім видихнув: «Жінка, заради якої я тебе покинув… померла дві неділі тому. У мене залишилася донька, Олександро. Її звуть Марійка. Вона — все, що в мене є, але я не справляюся сам. Тобі потрібна я.»
Чоловік, який розбив моє сердце, тепер просив допомогти виростити його дитину. Іронія обпекла мене. «Чому я, Богдане? Чому саме я?» — «Бо я тебе знаю, — відповів він, у голосі була безвихідь. — У тебе добра душа. Не знаю нікого, хто впорався б краще.» Підлога ніби пішла з-під ніг. Я роки збирала себе по шматочках, і ось одним стуком він знову все зруйнував. Але тепер мова йшла не лише про мене. Десь у цій історії була маленька дівчинка, яка ні в чому не винна. «Не знаю, чи зможу, Богдане, — прошепотіла я. — Але подумаю.» — «Дякую, Олександро. Більшого я й не просив,» — відповів він, і в його очах блиснула надія.
Коли він пішов, я зрозуміла: моє життя вже ніколи не буде колишнім. За кілька днів ми зустрілися в тихій кав’ярні на околиці міста. Я нервувала, перебираючи серветку, поки чекала на них біля вікна. Коли Богдан увійшов, тримаючи за руку маленьку дівчинку з великими ясними очима, моє серце здригнулося. «Привіт, Олександро, — тихо сказав він, посадивши дівчинку навпроти мене. — Це Марійка.» Я посміхнулася: «Привіт, Марійко. Ти як справжня княжна в цій сукні.» Дівчинка сором’язливо кивнула, пригорнувши свою ляльку.
Поки Богдан розповідав, як важко йому одному, мої думки кружляли навколо Марійки. Вона була такою тендітною, такою чистою, і щось у ній доторкнулося до моєї душі. А потім Богдан сказав те, що мене приголомшило: «Це може бути наш другий шанс, Олександро. Шанс відновити те, що ми втратили.» Я не встигла відповісти — він обережно передав мені Марійку. Коли вона притулилася до мене, яЯ відчула, як серце розривається між минулим і тим, що чекає попереду, але в цю мить я просто обійняла її, не маючи сил відпустити.
