Я складала речі, готуючись до переїзду до коханого чоловіка, коли різкий стук у двері перевернув усе догори дном. На порозі стояв мій колишній чоловік Ігор — людина, яка роки тому покинула мене заради іншої, розбивши моє сердце й розтоптавши наше кохання. Його поява, ніби привид з минулого, розкрила старі рани, які, як я гадала, давно зажили. Він прийшов із пропозицією, що похитнула моє життя до самих підвалин.
Я стояла серед напівзібраних коробок у своїй квартирі в затишному містечку на березі Дніпра. Кожна коробка була шматком минулого, яке я залишала позаду. Мої думки були про Дмитра — чоловіка, який терпляче допомагав мені зібратися докупи після зради Ігора. Дмитро не був ідеальним, але він був міцний, як дуб, і я знала — на нього можна покластися. Стук у двері вирвав мене з думок. Він був нав’язливим, немов тривожний настрій у грудях. Я нікого не чекала — тим паче його.
Відчинивши двері, я завмерла. «Ігор?» Переді мною стояв він — зі зморшками на обличчі та журбою в очах, які колись були такими рідними. «Оленко, — почав він, голос тремтів. — Можна увійти?» Перший порив — захлопнути двері. Ця людина зруйнувала моє життя. Але, незважаючи на розум, я відступила, впускаючи його в дім, який сама збиралася покинути назавжди.
Ігор увійшов, його погляд ковзнув по кімнаті, зупинившись на коробках. «Ти переїжджаєшь?» — спитав він, хоча відповідь була очевидною. «Так. До свого чоловіка, Дмитра. Чого тобі треба, Ігор?» Згадка про іншого чоловіка змусила його здригнутися, але він швидко приховав це за блідою усмішкою. «Це… добре. Радий, що ти знайшла когось.» Між нами повисла напружена тиша, ніби грізна хмарина, ось-ось готова розірватися блискавкою.
«Оленко, — нарешті промовив він, — я б не прийшов, якби не був змушений. Знаю, що не маю права нічого просити після того, що зробив… але мені потрібна твоя допомога.» Я схрестила руки, готуючись до найгіршого. «Яка допомога?» Він зам’явся, потім випалив: «Жінка, заради якої я тебе покинув… вона померла два тижні тому. В мене залишилася донька, Оленко. Її звуть Маринка. Вона — все, що в мене є, але я не справляюся сам. Мені потрібна ти.»
Чоловік, який колись розбив моє серце, тепер просив допомогти виховувати його дитину. Жорстока іронія обпалила мене. «Чому я, Ігор? Чому саме я?» — «Тому що я тебе знаю, — відповів він, у голосі відчувався розпач. — У тебе добре серце. Я не знаю нікого кращого.» Підлога ніби захиталася під ногами. Я роками будувала своє життя знову, а тепер одним стуком Ігор знову все руйнував. Але тепер справа була не лише в мені. Десь у цій історії була маленька дівчинка, яка не винувата у помилках батька. «Не знаю, чи зможу, Ігор, — прошепотіла я. — Але подумаю.» — «Дякую, Оленко. Цього достатньо», — сказав він, і в його очах блиснула іскорка надії.
Коли він пішов, я зрозуміла — моє життя вже ніколи не буде як раніше. Через кілька днів ми зустрілися в тихій кав’ярні на околиці міста. Я нервувала, перебираючи серветку біля вікна. Коли Ігор увійшов, тримаючи за ручку маленьку дівчинку з великими, чистими очима, моє серце стиснулося. «Привіт, Оленко, — м’яко промовив він, посадивши дівчинку навпроти мене. — Це Маринка.» Я посміхнулася: «Привіт, Маринко. Ти як справжня князівна в цій сукні.» Вона несміливо кивнула, притиснувши до грудей свою ляльку.
Поки Ігор розповідав, як йому важко самому, мої думки кружіли навколо Маринки. Вона була такою тендітною, такою невинною, і щось у ній торкнулося мого серця. А потім він сказав те, що приголомшило мене: «Це може бути наш другий шанс, Оленко. Шанс відновити те, що ми втратили.» Я не встигла відповісти — він обережно передав мені Маринку. Коли вона пригорнулася до мене, я відчула тепло, яке розлилося в грудях, і зв’язок, який не могла пояснити. «Мені потрібен час,
