Вернувся не сам
Оксана Петрівна відклала в’язання й прислухалася. Хтось відчиняв двері. Звук знайомий, але в таку пору вона нікого не чекала. Дев’ята година вечора, сусіди вже сплять, а онука Соломія приїжджала лише на вихідні.
Замок клацнув, двері скрипнули. У передпокої лунали важкі кроки й чиєсь сопіння.
— Хто там? — скрикнула Оксана Петрівна, хапаючись за паличку.
— Мамо, це я, — почувся знайомий голос.
Серце різко стиснулося. Цей голос вона не чула вже півтора роки. Син Богдан після чергової пиятики покинув дім і більше не з’являвся. Лише іноді надсилав повідомлення, що живий і здоровий — і все.
— Богдане? — несміливо покликала вона.
— Так, мамо, це я. Не лякайся.
Оксана Петрівна підвелася з крісла й, спираючись на палицю, пішла до дверей. Ввімкнула світло. На порозі стояв її син, оброслий бородою, у пом’ятому пальті й брудних джинсах. Виглядав він змучено, але головне — був тверезий.
— Богдане! — вона обняла його, незважаючи на різкий запах. — Сину, як же я за тобою сумувала!
— І я, мамо. Прости мене, — він притулив її до себе. — Знаю, що накоїв.
Вона відійшла й уважно подивилася на сина. Похуднів, очі запали, але погляд був ясний. Не п’яний.
— Заходь, садися, — заметушилася вона. — Зараз щось розігрію.
— Мамо, почекай, — Богдан взяв її за руку. — Я не сам прийшов.
— Як не сам?
Він обернувся до дверей і тихо покликав:
— Заходь, не бійся.
З-за його спини виглянула маленька постать. Дівчинка років п’яти-шести, у потертому рожевому сукенці й зношених сандаликах. Світле кучеряве волосся, великі сірі очі, сповнені страху.
Оксана Петрівна ахнула.
— Хто це?
— Мамо, знайомся. Це Марічка, — Богдан поклав руку на плече дівчинки. — Моя донька.
— Донька? — Оксана Петрівна опустилася на табурет. — Яка донька? Звідки?
— Довга історія, мамо. Давай спочатку годувати, мити. Вона втомилася.
Марічка тиснулася до батька й мовчала. Лише очі бігали по кімнаті, вивчаючи незнайоме місце.
— Так, звісно, — згадалася Оксана Петрівна. — Дитинко, ти голодна?
Дівчинка кивнула, але не відходила.
— Ідемо на кухню, — Оксана Петрівна, кульгаючи, пішла попереду. — Зараз приготую.
Богдан посадив доньку за стіл і сів поруч. Марічка оглядала кухню: маленьку, але затишну. Квіти на підвіконні, вишивані рушники, самовар на полиці.
— Мамо, є щось дитяче? Молоко, каша? — запитав Богдан.
— Молоко є, зараз підігрію. А кашу швидко зварю, — заметилася Оксана Петрівна. — Вівсянку любиш, дівчинко?
Марічка знову кивнула.
Поки бабуся готувала, Богдан розповідав доньці, де вони опинилися.
— Це дім твоєї бабусі. Тут я виріс. Бачиш квітки? Завтра, якщо буде гарно, покажу подвір’я. Там є гойдалки.
— А мама коли приїде? — вперше промовила Марічка тоненьким голоском.
Богдан замовк.
— Матінка не приїде. Пам’ятаєш, я казав?
Дівчинка опустила очі.
— Вона померла?
— Так, серденько.
Оксана Петрівна біля плити здригнулася. Яка ще мати? Що сталося? СкІ тепер, коли Марічка міцно обіймала бабусю перед сном, Оксана Петрівна відчула, що її серце, таке ж важке від минулих болів, нарешті почало відтавати.
