**Повернути будь-якою ціною**
Дочку молодий батько назвав Соломією, адже вона народилася в сонячний зимовий день, коли за вікном тихо падав м’який сніг.
— Такі ж ніжні й чисті, як моя донечка, — думав Тарас, їдучи до пологового будинку, де його дружина Оксана народила маленьку дівчинку. Тепер у нього буде ще більше клопоту.
Оксані ім’я сподобалося, і сама дівчинка була світленькою, з ясними блакитними очима.
Соломія росла в любові й турботі. Батьки дуже любили свою «Сонечко» — так часто її називав тато. Дівчинка ходила до садочка, їй майже шість, але вважала себе вже великою. Хоча сусідка баба Галя, що мешкала навпроти, постійно кликала її «малечею».
— Я вже не малеча! — відповідала Соломія, а баба Галя лише посміхалася.
Одного разу дівчинці не спалося. Вона лежала у ліжечку й прислухалася до розмови батьків. Їй подобалося ненароком підслуховувати — це завжди відкривало щось цікаве. Не спеціально, просто коли довго не засиналося.
Мати з батьком говорили про вагітність. Всім у родині було відомо, що незабаром народиться хлопчик. Соломія навіть придумала йому ім’я — Мишко, бо у садочку був хороший хлопчик Миколка, і виховательки його часто хвалили. Тому всі Мишки, на її думку, були добрими.
Батьки обговорювали якесь «кесареве». Донька почула, як тато говорив:
— Десь чув, що після такого пологів дитина може трохи відставати від інших. І тобі раніше лягати до лікарні. А Соломію на кого залишимо?
— Тарасе, ще рано про це думати, — відповіла Оксана.
Соломія не зрозуміла, про яке «кесареве» йдеться, а потім сон окутав її, і вона заснула. Наступного разу знову не могла заснути й чула, як батьки обговорювали її день народження.
— Купимо донечці золоті сережки, у неї ж уже проколоті вуха, — казала Оксана.
— Не знаю, чи не рано так дорого дарувати, — засумнівався батько.
— Саме час. Незабаром у неї з’явиться братик, і вона почне себе відчувати старшою. Я вже підшукала маленькі, гарні.
Соломія зраділа й швидко заснула. Дні до свята тягнулися повільно. Напередодні вона заснула швидко, адже завтра був її день.
— Доню, з днем народження! — промовила мати, тримаючись за живіт, і простягнула маленьку блакитну коробочку.
Батько стояв поруч і теж усміхався.
— Зі святом, наша Сонечко!
Дівчинка відкрила коробку й радісно засміялася, але в цю мить мати раптом схопилася за живіт.
— Тарасе, швидше заводи машину! Їдемо до лікарні! Забігни до баби Галі, залишимо Соломію з нею.
Дівчинці стало трохи образиво. Її свято, а тут такі справи, ще й до баби Галі йти. Вона вирішила, що не піде до неї — нехай сама приходить.
Батьки поїхали. Баба Галя годувала Соломію, приходила до неї, але ввечері втомилася:
— Вже в сил нема бігати. Іди до мене, переночуєш. Як тато повернеться, забере.
Дівчинка хотіла заперечити, але в квартирі вже темнішало, тому погодилася.
Батько повернувся лише вранці. Потьмянілий, похмурий.
— Що з Оксаною? — зітхнула баба Галя.
Тарас мовчки кивнув, у його очах застигли сльози.
— Тату, а де Мишко?
— Помер разом із мамою, — ледве прошепотів він.
Того дня батько, який завжди забороняв доньці лягати у їхнє ліжко, сам дозволив їй полежати з ним. Загорнув у ковдру, а вона лежала на маминому місці, витягнувшись, як струна. Раніше, коли тато йшов у нічну зміну, мама завжди дозволяла їй спати разом.
Похорон матері Соломія майже не пам’ятала. Спочатку вони з батьком поїхали до лікарні, поки він ходив, наказав їй гратися у сквері під вікнами. Потім вона побачила маму — білу, з заплющеними очима, а Мишка біля неї не було.
Після похорону раптом зрозуміла, торкаючись вух, що втратила одну сережку. Для неї це було справжнє горе. Не знала, де могла загубити. Ридала, так шкода було — адже мама їй їх подарувала.
Минуло три місяці. Тарас не знаходив собі місця. Він нікому не розповідав, що того дня відмовився від сина. Хлопчик був живий, і завідувачка пологового відділення його переконувала:
— Ви впевнені? У вас шок, втрата дружини… Але можна знайти вихід — певно, є бабусі, можна найняти няню. Тим паче зараз не обов’язково забирати дитину.
— У мене ще шестирічна донька. Нема грошей на нянь, бабусь теж. Сам не витягну — треба працювати й ростити дівчинку.
— Пізніше розкаєтеся, але буде пізно. Інформацію про дитину вам ніхто не дасть, — різко сказала вона. — Як ви його хотіли назвати?
— Мишком, Миколою. Так донька хотіла.
І ось тепер Тарас страждав, часто думав про сина. Вирішив піти до завідувачки, але вона дотримала слова й нічого не сказала, хоч він і благав. У розпачі він вийшов із лікарні.
— Невже я не змігОдного дня, коли Мишко пішов у перший клас, а Соломія вела його за руку, Тарас згадав, як колись відпустив його, а тепер дивився на них із вдячністю, що доля дала йому другий шанс.
