“Віддайте моїх дітей!” — вимагала сестра, якої не було вісім років…
Інколи життя так крутиться, що ти стаєш батьком раніше, ніж встигаєш сам дорослішати. Не за власним бажанням — за обставинами. Саме так сталося зі мною.
Мене звати Ігор. Я вирів у дитбудинку. Коли мені було дев’ять, туди ж потрапила й моя молодша сестра Марічка — їй тоді ледве виповнилося чотири. Ми трималися один за одного, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із уроками, захищав від грубощів. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.
І той день настав. Коли я отримав свою першу хатинку, оформив опікунство — Марічка переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, вчився, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, навіть спортом займалася. Я нею пишався.
Але все різко змінилося, коли Марічці виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Тарас був, як кажуть, «з підворіття» — без роботи, без освіти, вічно шкандибав між клубами. Я намагався її відмовити, але марно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі ледве виповнилося шістнадцять.
Я зібрав усі сили, щоб прискорити їхню реєстрацію. Через кілька місяців народилися близнюки — Андрійко і Оленка. Я намагався не лізти в їхнє життя, але завжди був поруч, підтримував. Спочатку здавалося, що все більш-менш налагодилося. Тарас знайшов роботу, Марічка сиділа з дітьми.
Але коли малюкам не було й півроку, Марічка знову завагітніла. Я зітхнув, але змирився. Народився Петрик. А далі все пішло під укіс: Тараса звільнили, він подався у запої, Марічка — на гулянки, щораз частіше залишаючи дітей самих.
На той момент у мене вже була своя родина, дружина Даринка, ми чекали дитину. Але я не міг заплющити очі на те, що коїлося з племінниками. І ось одного разу подзвонили сусіди Марічки: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малята голодні, брудні, ридають, а мати десь гуляє. Я подзвонив Даринці, і вона, не вагаючись, сказала:
— Забирай їх. Привозь додому.
Так у нас з’явилися відразу троє дітей. Ми їх вимили, нагодували, поклали спати. Тиждень минув у турботах, але на душі — спокій. Вони у безпеці. Через тиждень з’явилася Марічка — не за дітьми, а за грішми. Сказала, що їде за кордон із якимось чоловіком, а діти… нехай побудуть у нас.
З того часу минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми виховували їх, як своїх: близнюки Андрійко і Оленка пішли у третій клас, Петрик — у перший. А наша з Даринкою донька — у підготовчу групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Марічку ніхто не згадує. Я не забороняв про неї говорити, але вони й не хочуть.
І от, напередодні Нового року, почувся стук у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відчиняю — на порозі стоїть Марічка. Поруч із нею — чоловік східної зовнішності. Вона постаріла, але на обличчі та сама рішучість.
— Це мій чоловік, — сказала вона. — Ми повернулися. Я хочу забрати дітей. Ми візьмемо їх із собою, у його країну.
Я остовпів.
Даринка вийшла у коридор, діти — за нею. Марічка з порогу почала вимагати віддати їй малих. Але як тільки Оленка, дивлячись на неї, запитала: “Мамо, хто ця тітонька?” — серце стиснулося. Марічка розгубилася. Навіть не впізнала доньку.
— Я твоя мама! — скрикнула вона. Але Оленка притулилася до мене.
Тоді Марічка зніяковіла, замовкла. І раптом спитала:
— Можна… хоча б навідувати їх?
Ми з Даринкою переглянулися. Помовчали. Потім я кивнув:
— Приходь. Але діти залишаться з нами.
Марічка пішла, згорбившись, мовчки. А ми з дітьми вийшли на вулицю зустрічати салют. У небі вибухали вогні, і я обіймав їх усі — моїх дітей, чужих за кров’ю, але рідних за любов’ю. І знав, що правильно зробив, коли колись, вісім років тому, забрав їх у наш дім.
