“Верніть мені дітей!” — вимагала сестра, якої не було вісім років…
Інколи життя так складається, що ти стаєш батьком раніше, ніж сам почуваєшся дорослим. Не за власним бажанням — через обставини. Саме так сталося зі мною.
Мене звати Богдан. Я виріс у дитбудинку. Коли мені було дев’ять, туди ж потрапила й моя молодша сестра Олеся — їй тоді ледве виповнилося чотири. Ми трималися один за одного, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із уроками, захищав від грубощів. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.
І той день настав. Коли я отримав свою першу хатинку, оформив опікунство — Олеся переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, вчився, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, навіть спортом займалася. Я нею пишався.
Але все змінилося, коли Олесі виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Тарас був, як кажуть, «зі смугою невдач» — без роботи, без освіти, постійно тинявся по дворах. Я намагався її відмовити, але марно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й шістнадцяти.
Я зібрав усі сили, щоб прискорити їхній шлюб. За кілька місяців на світ з’явилися близнюки — Марко й Соломія. Я намагався не лізти в їхнє життя, але завжди був поруч. Спочатку здавалося, що все налагодилося. Тарас влаштувався на роботу, Олеся сиділа з дітьми.
Та коли малюкам не було й півроку, Олеся знову завагітніла. Я зітхнув, але змирився. Народився Ростик. А далі все пішло шкереберть: Тараса звільнили, він почав пити, Олеся — гуляти, все частіше залишаючи дітей самих.
На той момент у мене вже була своя родина, дружина Дарина, ми чекали дитину. Але я не міг заплющити очі на те, що відбувалося з племінниками. І от одного разу мені подзвонили сусіди Олесі: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малі голодні, брудні, ридають, а мати десь гуляє. Я подзвонив Дарині, і вона, не вагаючись, сказала:
— Забирай їх. Привози додому.
Так у нас опинилися відразу троє дітей. Ми їх вимили, нагодували, поклали спати. Тиждень минув у клопотах, але на душі було спокійно. Вони у безпеці. За тиждень з’явилася Олеся — не за дітьми, а за грішми. Сказала, що їде за кордон з якимось чоловіком, а діти… нехай поки побудуть у нас.
З тих під минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми ростили їх як своїх: близнюки Марко й Соломія пішли у четвертий клас, Ростик — у другий. А наша з Дариною донька — у підготовчу групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Олесю ніхто не згадує. Я не забороняв, але й вони не хочуть.
І ось, напередодні Нового року, почувся стук у двері. Ми готували вечерю, діти різали сніжинки… Відчиняю — на порозі стоїть Олеся. Поруч із нею — чоловік східної зовнішності. Вона подорослішала, але в очах та ж рішучість.
— Це мій чоловік, — сказала она. — Ми повернулися. Я хочу забрати дітей. Ми візьмемо їх із собою, до його країни.
Я остовпів.
Дарина вийшла у коридор, діти — за нею. Олеся з порогу почала вимагати повернути їй дітей. Але як тільки Соломія, дивлячись на неї, запитала: “Мамо, хто ця тітонька?” — серце стиснулося. Олеся збентежилася. Навіть не впізнала доньку.
— Я твоя мати! — скрикнула вона. Але Соломія притулилася до мене.
Тоді Олеся завагалася, змовкла. І раптом спитала:
— Можна… хоча б навідувати їх?
Ми з Дариною переглянулися. Помовчали. Потім я кивнув:
— Приходь. Але діти залишаться з нами.
Олеся пішла, згорбившись, мовчки. А ми з дітьми вийшли на вулицю зустрічати салют. У небі греміли вогні, і я обіймав їх усіх — моїх дітей, чужих за кров’ю, але рідних за любов’ю. І знав, що зробив правильно, коли колись, вісім років тому, забрав їх до нашого дому.
