“Верніть мені дітей!” — вимагала сестра, якої не було вісім років…
Буває так, що тобі доводиться ставати батьком раніше, ніж ти сам встигаєш вирости. Не за власним бажанням — а через обставини. Саме так сталося зі мною.
Звуть мене Іван. Я виріс у дитбудинку. Коли мені було дев’ять, туди ж потрапила й моя молодша сестричка Оленка — їй тоді ледве виповнилося чотири. Ми трималися раз, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із домашкою, захищав від грубощів та кривди. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.
І цей день настав. Коли я отримав свою першу хрущовку, оформив опікунство — Оленка переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, вчився, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, навіть спортом займалася. Я нею пишався.
Але все змінилося, коли Оленці виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Тарас був, як то кажуть, «хитровкид з підворіття» — без роботи, без освіти, постійно тусувався біля ларків. Я намагався її відмовити, але все марно: кохання, сльозки, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й шістнадцяти.
Я зібрав усі сили, щоб прискорити їхній шлюб. За кілька місяців на світ з’явилися двійнята — Андрійко та Марійка. Я намагався не втручатися в їхнє життя, але завжди був поруч, підтримував. Спочатку здавалося, що все більш-менш налагодилося. Тарас влаштувався на роботу, Оленка сиділа з дітьми.
Але коли малюкам не виповнилося й півроку, Оленка знову завагітніла. Я зітхнув, але змирився. Народився Юрко. А потім все пішло шкереберть: Тараса звільнили, він почав пити, Оленка — гуляти, залишаючи дітей самих все частіше.
На той момент у мене вже була своя родина, дружина Катруся, ми чекали дитину. Але я не міг заплющити очі на те, що коїлося з племінниками. І ось одного дня мені подзвонили сусіди Оленки: діти ревуть, вдома нікого. Я примчав — малята голодні, брудні, плачуть, а матір десь гуляє. Я подзвонив Катрусі, і вона, не вагаючись, сказала:
— Забирай їх. Привозь додому.
Так у нас з’явилися одразу троє дітей. Ми їх викупали, нагодували, поклали спати. Тиждень минув у клопотах, але в душі — спокій. Вони у безпеці. Через тиждень з’явилася Оленка — не по дітей, а по гроші. Сказала, що їде за кордон з якимось чоловіком, а малюки… нехай поки побудуть у нас.
З того часу минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми ростили їх як своїх: двійнята Андрійко і Марійка пішли у четвертий клас, Юрко — у другий. А наша з Катрусею донька — у підготовчу групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Оленку ніхто не згадує. Я не забороняв говорити про неї, але вони й не хотіли.
І ось, перед самим Новим роком, почувся стукіт у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відкриваю — на порозі стоїть Оленка. Поруч із нею — чоловік східної зовнішності. Вона постаріла, але на обличчі все та ж рішучість.
— Це мій чоловік, — сказала вона. — Ми повернулися. Я хочу забрати дітей. Ми візьмемо їх із собою, у його країну.
Я онімів.
Катруся вийшла у коридор, діти — за нею. Оленка з порогу почала вимагати повернути їй дітей. Але як тільки Марійка, дивлячись на неї, запитала: “Мамо, хто це тітка?” — серце стиснулося. Оленка розгубилася. Навіть не впізнала доньку.
— Я твоя мама! — скрикнула вона. Але Марійка притулилася до мене.
Тоді Оленка змовкла. І раптом спитала:
— Можна… хоча б навідувати їх?
Ми з Катрусею переглянулися. Помовчали. Потім я кивнув:
— Приїжджай. Але діти залишаться з нами.
Оленка пішла, згорбившись, мовчки. А ми з дітьми вийшли на вулицю зустрічати салют. У небі гриміли вогні, і я обіймав їх усіх — моїх дітей, чужих за кров’ю, але рідних за любов’ю. І знав, що вчинив правильно, коли колись, вісім років тому, забрав їх у наш дім.
