Стала прислугою
Коли Дарина вирішила вдруге вийти заміж, її син Артем та невістка Оксана були, мов під лід, у стані здивування й не могли нічого втямивши навіть слів знайти.
Ви справді вважаєте, що готові змінити усе життя в такому віці? допитувалася Оксана, дивлячись на чоловіка, а той тільки гірко зітхав.
Мамо, ну до чого ці різкі кроки? метушливо обурювався Артем. Я розумію, ти вже стільки років сама і майже життя мені присвятила, але зараз одружуватися, гадаю, не слушно.
Ви молоді, тому так і мислите, спокійно відповідала Дарина. Мені шістдесят три, ніхто не знає, скільки ще залишилося часу. Але маю право прожити його з коханою людиною.
Може, не поспішай з розписом? мяко умовляв Артем. Ти ж того Павла знаєш лише кілька місяців, а вже готова все змінити.
У моєму віці краще поспішати, не втрачати дорогоцінного часу, роздумувала Дарина. Та що мені ще про нього знати: він на два роки старший, живе з донькою і її родиною в великій оселі на Лісовій, пенсію отримує достойну, та ще й город під Києвом має.
А де ви збираєтеся жити? не розумів Артем. Ми ж тут усі разом, місця й для нас ледве вистачає.
Та не так вже й хвилюйтеся, Павло не претендує на наші квадратні метри, я переїду до нього, пояснювала Дарина. Квартира там простора, з його донькою Іванною одразу спільну мову знайшли, всі люди дорослі, причини для сварок не бачу.
Артем метушився, Оксана впрошувала його змиритися і прийняти вибір матері.
Може, ми егоїсти? задумливо бурмотіла вона. Зручно, бо твоя мама допомагає, з Лілею часто сидить, але ж вона теж має право на щастя. Як зявилась нагода не слід її стримувати.
Та якби жили й жили, для чого розписуватись? не міг зрозуміти Артем. Лише весільної сукні й конкурсів бракує.
Вони люди старої закалки, так їм безпечніше й надійніше, пояснювала Оксана.
Зрештою Дарина одружилася з Павлом, з яким випадково познайомилася біля памятника Тарасові Шевченку і швидко переїхала до нової оселі. Спершу все йшло добре: родина прийняла її, чоловік був лагідний, і Дарина повірила, що нарешті знайшла своє щастя на заході життя, тож можна втрачати себе у радості. Але не минуло й кілька тижнів, як у родині зазвучали інші мотиви.
Чи могли б ви приготувати плов на вечерю? цілком серйозно питала Іванна. Я б сама, та на роботі завал, часу не маю, а у вас, здається, вільних годин досхочу.
Дарина зрозуміла натяк і взялася за кухню, а слідом і за покупки, оббирання, прання, ще й поїздки на город під Броварами.
Тепер ми одружені город наш на спільні плоди, мовив тоді Павло. Доньці з чоловіком туди їхати не має часу, онука ще мала все робитимемо разом.
Дарині подобалося бути частиною великої родини, де створюється тепло і взаємопідтримка. З першим чоловіком вона такого не знала хитрий був, байдужий, а потім взагалі зник, коли Артемові було десять. Відтоді минуло двадцять років, нічого про нього не відомо. Усім цим Дарина звикла жити, тому нові турботи здавалися їй радісними втома не дратувала.
Мамо, а навіщо тобі та городня робота? намагався вплинути Артем. Після кожної поїздки, мабуть, тиск скаче, хіба це потрібно?
Потрібно, мені приємно цим займатись, запевняла пенсіонерка. Як виростимо врожай, усім вистачить, і з вами поділимось.
Артему, втім, було дивно, що нова родина за кілька місяців їх навіть не запросила на гостину. Артем із Оксаною Павла запрошували, той то обіцяв, то сил не мав, усілякі відмовки. Кинули цю затію й лишилися лише з думкою, що хоч би мама була щаслива.
Спочатку все так і було турботи приносили Дарині радість, але їх число росло без міри. Павло, щойно приїздив на город, відразу рухався спиною чи жалівся на серце. Доглядна дружина вкладала його перепочити, а сама перетворювалася на комбайн: тягала гілки, грабала листя, виносила сміття.
Знову борщ? скривився зять Павла, Андрій. Ми ж вчора їли, сьогодні хотів щось інше.
Я не встигла нічого, до крамниці не дійшла, виправдовувалась Дарина. Поки всі штори перепрала й завісила назад, аж голова закрутилась.
Ясно, але борщ не люблю, відсунув тарілку Андрій.
Завтра Даринка нам святкову трапезу зварганить! відразу підхоплював Павло.
І наступного дня Дарина стояла біля плити зранку до ночі, щоб усе улетіло за кілька хвилин. Потім мила, прибирала. Незадоволення Іванни й Андрія тепер було всюди, а Павло став на їхній бік, ніяк не захищав дружину.
Я ж не дівчинка вже, втомлююсь, хіба маю все сама робити? нарешті не витримала вона.
Ти моя дружина, маєш тримати лад у домі, суворо казав Павло.
Як дружина, маю не тільки обовязки, але й права, зі сльозами відповідала Дарина.
Потім вона заспокоювалася і знову намагалася всім догодити, підтримати затишок. Аж одного дня остаточно зірвалася. Того вечора Іванна з чоловіком збиралися до друзів, а свою доньку захотіли лишити на бабусю.
Хай онука буде з дідусем або йде з вами, бо я йду до своєї внучки, твердо сказала Дарина.
А чому ми повинні підлаштовуватися під вас? обурилася Іванна.
Не повинні, але й я вам нічого не винна, нагадала Дарина. У Лілі сьогодні День народження, я казала ще у вівторок. Ви це проігнорували, а ще мене вирішили тут замкнути.
Так не годиться, почав червоніти Павло. У Іванни плани, а твоя внучка ще мала, нічого не станеться, якщо ти привітаєш її завтра.
Нічого не станеться, якщо ми втрьох підемо до моїх дітей, або ти залишишся з онукою, доки я повернусь, рішуче стояла на своєму Дарина.
Я знала, що з твого заміжжя добра не буде, ядуче кинула Іванна. Готуєш кепсько, ходиш як попало, думаєш лише про себе.
Після всього, що я для вас зробила, ти так вважаєш? звернулась Дарина до Павла. Скажи відверто, ти шукала дружину чи хатню робітницю для обслуговування ваших примх?
Ти зараз не права, хочеш зробити мене винним, часто кліпав Павло. Не роби скандалу на порожньому місці.
Я просте питання задала й хочу правду почути, не відступала Дарина.
Раз так, роби як знаєш, але в моєму домі таке ставлення до обовязків недопустиме, зневажливо відповів Павло.
Отже, я йду з роботи, сказала Дарина й рушила збирати речі.
Приймете назад недолугу бабусю? волочила сумку з подарунком для внучки. Сходила заміж, повернулась, нічого питати не хочу, прийміть чи ні?
Звісно, кинулися до неї Артем та Оксана. Твоя кімната чекає, ми раді, що ти вдома.
Ви раді просто так? хотіла почути бажані слова Дарина.
А чого ще радіють рідним? дивувалась Оксана.
І тоді Дарина ясно побачила вона не прислуга. Допомагала у хаті та з Лілею, та син із невісткою ніколи не вимагали забагато, не зловживали добром. Тут вона була мамою, бабусею, свекрухою, частиною сімї, а не хатньою робітницею. Дарина повернулась назавжди, сама подала на розлучення і більше не згадувала цю дивовижну пригоду, ніби чужий сценарій з вологих київських снів.
