Назавжди повернулася
Коли мама збиралася заміж, Марічка не заперечувала. Їй навіть подобався мамин вибрань — спокійний і врівноважений Богдан, який завжди гарно спілкувався з нею. До мами ставився з ніжністю та турботою. Усе було добре, але п’ятнадцятирічна Марічка поставила умову:
— Мам, я не проти твого заміжжя, тим більше дядько Богдан — чудова людина, тобі самій буде сумно, адже я ж таки колись поїду вчитися до університету. Але я переїжджаю до бабусі в місто.
— Як до бабусі? Як у місто? Тобі ж лише п’ятнадцять, ти ще неповнолітня, як я залишу тебе без нагляду? — мама рішуче не погоджувалася.
— Мам, ну я ж буду з бабусею! Вона ж тебе сама виховала, то й за мною подивиться, якщо так боїшся за мене, — наполягала Марічка. — До того ж я вже подзвонила бабусі, і вона рада, що я хочу до неї переїхати.
— Так, зрозуміло, усе вирішили за моєю спиною, — ніби зі смутком, ніби з розчаруванням сказала мама.
— Мам, повір, так буде краще для всіх. Хоч дядько Богдан і порядний, але для мене він чужий чоловік.
Мама зітхнула й задумалася, але в цю мить задзвонив її телефон — це була бабуся Ганна Іванівна.
— Привіт, доню, ну що, домовилися з Марічкою про переїзд? Я все ж таки вважаю, що їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я обожнюю свою онуку, і невже я не впораюся з майже дорослою донькою?
— Так, мамо, я знаю, що ти обожнюєш Марічку, але ж ти розумієш, материнське серце…
— Усе буде добре, не хвилюйся, доню. Якось я впоралася з тобою, то й з Марічкою нам буде добре. Я за нею подивлюся.
Мама закінчила розмову, а Марічка вже весело збирала речі:
— Мам, ну не переймайся, усе буде супер!
Ганна Іванівна не була ніжним божевільцем, а цілком звичайною літньою жінкою, колишньою вчителькою математики. Але й характер у Марічки був гарячим. Бували між ними дрібні сварки й незгоди, але Ганна Іванівна була мудрою. Ніколи не доводила суперечок до крайності.
Бувало посвариться онука з бабусею, а ввечері та приходила до неї в кімнату, гладила її по кучерявим волоссю й розповідала казки чи смішні історії. А Марічка посміхалася й засинала, забуваючи про образи. Або ж сама перша йшла миритися, розуміючи, що була не права. Тоді вона купувала бабусі улюблені цукерки «Ромашка», вони пили чай, і мир відновлювався.
Так вони й жили аж до того часу, коли Марічці захотілося поїхати з міста. Вона закінчила інститут тут же, влаштувалася на роботу, але зарплата була мізерною — всього три тисячі гривень. Колеги розповіли їй, що в Карпатах є велика компанія, де і керівництво чудове, і колеги добрі, і зарплата гідна.
— Бабусю, ти не ображайся й зрозумій мене правильно. Я їду далеко, але ми завжди будемо на зв’язку.
— Марічко, — казала бабуся, гладячи її по голові, — ну невже тобі обов’язково їхати так далеко? Невже тут тобі не знайдеться роботи?
— Бабусю, я вже тут попрацювала, — відповіла онука, — і що? Спочатку був стаж, потім взяли спеціалістом найнижчого розряду з мізерною зарплатою.
— Але ти ж тільки закінчила інститут, досвіду в тебе немає, тому всі так починають. Треба набиратися знань, усе одразу не буває. Де народився, там і згодився, — переконувала Ганна Іванівна.
Але Марічка була непохитною. Вона так вирішила — так і буде. Їй хотілося всього й одразу: цікавої роботи й більше грошей. Вона зібрала валізу й поїхала.
На новому місці їй справді пощастило. Влаштувалася на гарну посаду з хорошою зарплатою, навіть гуртожиток дали — не треба знімати квартиру. Коли отримала першу зарплату, була у захваті. Після роботи зайшла в магазин, купила солодощів і навіть бабусиних улюблених цукерок. Але вечором, сидячи сама за чаєм, їй стало сумно, бо ділитися цими смаколиками було ні з ким. А «Ромашки» так і залишилися лежати у вазочці.
Час минав, з мамою й бабусею вона спілкувалася майже щодня. Усе було добре. Гроші в неї були, вона не марнувала — хотіла зібрати на машину. Або взяти кредит і доплатити своїх. Але, як кажуть, людина передбачає, а Господь розпоряджається…
Одного разу мама подзвонила й повідомила, що бабуся Ганна Іванівна померла.
— Як, мамо? Що сталося? — скрізь сльози питала вона.
— Серце, донечко, серце в неї було хворе, а вона тримала це в таємниці. Я знала, але не думала, що все станеться так швидко. Вона ніколи не скаржилася.
Для Марічки це було жахливим ударом. Вона їхала в таксі, а сльози котилися по щоках.
— Вам погано? Чимось допомогти? — спитав водій.
— Ні, дякую, ви мені нічим не допоможете, — відповіла вона, розуміючи, що справді виплакатися зможе тільки вдома.
