«Повернули, як бракований товар»: історія дівчинки, яку повернули в дитбудинок — але жінка з великим серцем не змогла її забути
Слово «повернення» ми чуємо переважно в магазинах: не підійшло, не сподобалося — несемо назад і беремо щось інше. Люди звикли, що якщо щось не влаштовує, це можна просто віддати. Але коли йдеться про дитину — це стає трагедією, від якої холоне душа.
Соломія ніколи не знала рідної сім’ї. З перших днів життя — державне ліжко, стіни дитбудинку, медсестри з втомленими очима. Але одного разу у її сірий світ увірвалося світло. Прийшли нові батьки, забрали її додому, обіцяли, що тепер усе буде інакше. Дівчинка була тихою, трохи замкненою, але намагалася бути хорошою. Вона запам’ятала, де що лежить, казала «дякую», «будь ласка», прибирала, сиділа тихо, не лізла наперед. Вона не знала, чого від неї чекають, але боялася помилитися. Боялася повернутися туди.
Але виявилося, що цього замало. Нова сім’я швидко зрозуміла, що дитина «не така». Не посміхалася, не кидалася на шию, не приставала з ніжностями. Не лялька. Соломія випадково почула розмову: «Що з нею робити? Лице, як камінь, ніякої радості. Не відчуваємо, що це наша дитина. Повернемо». Слово «повернемо» вдарило, як долоня по обличчю.
Так дівчинка, наче браковану іграшку, знову опинилася за дверима дитбудинку. Ніхто нічого не пояснив. Просто відвезли й залишили. Якби це було вдруге за життя, вона б, може, звикла. Але це був вже другий відмовлений шанс за її коротке дитинство.
Соломія не звинувачувала нікого. Вирішила, що справа в ній. Не в людях, які пообіцяли родину, а потім передумали, а саме в ній. Значить, була поганою. Не такою, як треба.
А тим часом у тієї жінки, що колись забрала Соломію, стався розпад сім’ї. Мар’яна та її чоловік хотіли стати прийомними батьками. Він спочатку підтримував, але потім усе змінилося. Після розлучення почалася біда — грошей не вистачало навіть на їжу. Сльози, безсонні ночі, розмови з соцслужбами, розпач. Не маючи сил і можливостей, Мар’яна відвела Соломію назад. Серце краялося, але вибору не було.
Весь цей час вона не жила — існувала. Її душа лишилася там, у коридорі дитбудинку, де вже без сліз, але з болем, вона залишила дівчинку, яку встигла полюбити. І от одного дня, коли здавалося, що все втрачено, вона пішла до ломбарду. Золото, техніка, навіть родинне кільце — все обміняла на готівку. Знайшла дешеву орендовану квартирку, влаштувалася на важку, але добре оплачувану роботу і… побігла в дитбудинок.
Мар’яна тряслася від страху. «Вона мене ненавидить. Побачить — і відвернеться», — думала жінка. Але коли Соломія побачила її на порозі — розплакалася і кинулася в обійми. «Я чекала. Я знала, що ти прийдеш», — прошепотіла дівчинка.
Відтоді вони знову разом. Було тяжко. Мар’яна працювала без відпочинку, у домі було бідно, іноді доводилося обирати між їжею та рахунками. Але кожного ранку починалося з того, що дівчинка, все ще з несміливістю, зазирала у кімнату, перевіряючи: мама тут?
Мар’яна не раз плакала вночі. Не від втоми, а від сорому. Вона досі не може пробачити собі той день, коли залишила Соломію. Вона знала, що більше ніколи так не вчинить. Навіть якщо залишиться без копійки. Бо Соломія — не річ. Не бракований товар. Вона — людина. Маленька, вразлива, яка встигла пережити занадто багато. І хай світ буває жорстокий, хай бувають ті, хто повертає дітей, як непотрібний одяг — вона, Мар’яна, більше не дозволить, щоб це повторилося.
Тепер вони живуть бідно, але щасливо. Соломія вже посміхається. Іноді навіть голосно сміється. Почала малювати. Мріє стати художницею. А Мар’яна знову навчається мріяти. Про маленький будиночок. Про нову роботу. І — про те, щоб ніхто і ніколи більше не почувався, як непотрібна річ.
