«Повернули, як бракований товар»: історія дівчинки, яку повернули в дитбудинок — але серце однієї жінки не дозволило забути її
Слово «повернення» ми чуємо, коли мова йде про магазини: не підійшло, не сподобалося, не працює — повертаємо і отримуємо нове. Люди звикли, що якщо щось не виправдало очікувань, це можна просто віддати назад. Але коли під це визначення потрапляє жива людина — дитина — все перетворюється на бездушну трагедію, від якої холоне душа.
Соломія ніколи не знала справжньої родини. З перших днів життя — казенна ліжечка, білі стіни дитбудинку, вихователі з втомленими очима. Та одного разу в її сірий світ вдерся промінь світла. Прийшли нові батьки, забрали її додому, обіцяли, що тепер усе буде інакше. Дівчинка була мовчазною, трохи замкненою, але як могла старалася бути хорошою. Вона запам’ятала, де в домі що лежить, казала «дякую», «будь ласка», прибирала, сиділа тихо, не лізла на очі. Вона не знала, чого саме від неї очікують, але боялася помилитися. Боялася, що її повернуть назад.
Але цього виявилося замало. Нова родина незабаром зрозуміла, що дитина — «не та». Не посміхалася, не кидалася в обійми, не пригорталася. Не лялька. Соломія випадково почула розмову: «Що з нею робити? Очі, як крига, ні радості, ні тепла. Не відчувається, що це наша дитина. Повернемо». Слово «повернемо» вдарило, як ножем у серце.
Так дівчинка, ніби бракована іграшка, знову опинилася за дверима дитбудинку. Ніхто не пояснив, чому. Просто відвезли і залишили. Якби це був другий раз у житті, вона б зрозуміла — буває й так. Але це був уже другий відмов за її коротке дитинство.
Соломія нікого не звинувачула. Вона вирішила, що справа в ній. Не в людях, які обіцяли сім’ю, а потім передумали, а в ній самій. Значить, була поганою. Не такою, як треба.
А тим часом у тієї жінки, що колись забрала Соломію, сталась особиста драма. Оксана та її чоловік вирішили взяти дитину з дитбудинку. Він спочатку підтримував, але потім усе змінилося. Після розлучення життя розсипалося — грошей не вистачало навіть на їжу. Сльози, безсонні ночі, розмови з соцслужбами, безвихідь. Не маючи сил і можливостей, Оксана повернула Соломію назад. Серце розривалося, але вибору не було.
Весь цей час вона не жила — існувала. Її душа лишилася там, у тому дитбудинку, де вона, стиснувши зуби, залишила дівчинку, яку встигла полюбити. І ось одного дня, коли здавалося, що все втрачено, вона пішла в ломбард. Золото, техніка, навіть сімейна пам’ятка — все пішло за готівку. Вона знайшла дешеву орендовану кімнату, влаштувалася на важку, але добре оплачувану роботу і… побігла в дитбудинок.
Оксана тремтіла від страху. «Вона мене ненавидить. Подивиться — і відвернеться», — думала жінка. Але коли Соломія побачила її на порозі — розплакалася і кинулася в обійми. «Я чекала. Я знала, що ти повернешся», — прошепотіла дівчинка.
З тих пір вони знову разом. Було важко. Оксана працювала без відпочинку, у домі було бідно, іноді доводилося вибирати між їжею та рахунками. Але кожен ранок починався з того, що дівчинка, все ще з недовірою, зазирала у кімнату: мама тут?
Оксана не раз плакала вночі. Не від втоми — ні. Від сорому. Вона досі не може пробачити собі той день, коли закрила за Соломією двері дитбудинку. Вона знала, що більше ніколи так не зробить. Навіть якщо залишиться без копійки. Бо Соломія — не річ. Не бракований товар. Вона — людина. Маленька, крихка, яка пережила занадто багато. І нехай світ жорстокий, нехай у ньому є ті, хто повертає дітей, як непотрібний одяг — вона, Оксана, більше не дозволить, щоб це повторилося.
Тепер вони живуть скромно, але щасливо. Соломія вже посміхається. Іноді голосно сміється. Почала малювати. Мріє стати художницею. А Оксана знову вчиться мріяти. Про маленький будинок. Про нову роботу. І про те, щоб ніхто і ніколи більше не почувався, як викинута річ.
