Щоденник
Слово «повернення» у нас чутно скрізь: у магазинах, на ринку, у службах доставки. Люди звикли, що все можна обміняти чи віддати назад, наче це просто предмет. Але коли йдеться про дитину — це вже не просто слово, а кривавий рубіж на душі.
Оксана Дзюба ніколи не мала рідної родини. З перших днів її життя були дитячий будинок у Житомирі, білі стіни, няньки з потертими руками. Та одного разу у її сірий світ увірвалося сонце. Прийшли нові батьки — забрали її додому, обіцяли тепло і любов. Дівчинка була тихою, трохи замкненою, але старанно намагалася бути хорошою. Вона запам’ятала, де що лежить, казала «дякую» і «будь ласка», прибирала, не заважала. Вона не знала, чого від неї чекають, але боялася помилитися. Боялася повернутись туди.
Та цього виявилося замало. Нова родина швидко зрозуміла, що дівчинка — «не та». Не сміялася, не бігла обіймати, не була «як з реклами». Оксана випадково почула розмову: «Що з нею робити? Наче статуя. Ніякої радості. Не наша». Слово «повернемо» вдарило її, як ножем у спину.
Так вона, наче пошкоджена лялька, знову опинилася за дверима дитбудинку. Ніхто нічого не пояснив. Просто привезли й пішли. Якби це було вдруге за життя — може, вона б звикла. Але це був вже другий відмовник за її коротке дитинство.
Оксана не звинувачувала нікого. Вона вирішила, що проблема в ній. Не в тих, хто пообіцяв і кинув, а в самій собі. Значить, була поганою. Не такою, як треба.
А тим часом у тієї жінки, яка колись забрала Оксану, стався розпад. Марія та її чоловік взяли дитину, але потім все змінилося. Після розлучення грошей не вистачало навіть на хліб. Сльози, безсонні ночі, розмови з соцпрацівниками. Не маючи сил, Марія повернула дівчинку. Серце тріскалося, але вибору не було.
Вона не жила — вона існувала. Її душа лишилася в тому коридорі, де вона стиснула зуби й пішла, залишивши дитину, яку вже встигла полюбити. Та одного разу, коли здавалося, що все втрачено, вона занесла до ломбарду все: золото, техніку, навіть мамині сережки. Знайшла дешеву оренду у Києві, влаштувалася на важку роботу за 15 тисяч гривень і… побігла в дитбудинок.
Марія тремтіла. «Вона мене ненавидітиме. Подивиться й відвернеться», — думала вона. Але коли Оксана побачила її на порозі — розплакалася і кинулася в обійми. «Я чекала. Я знала, що ти прийдеш», — прошепотіла дівчинка.
Вони знову разом. Було важко. Марія працювала по ночах, у будинку було пусто, іноді доводилося вибирати міжміж хлібом і ліками, але кожного ранку Оксана несміло заглядала у кімнату, питаючи очима: “Ти тут?”.
