**Щоденник Артема**
Молодий батько назвав доньку Зорею, адже вона народилася у зимовий день, коли за вікном кружляли великі сніжинки.
— Такі ж ніжні й білі, як моя малеча, — думав Артем, їдучи до пологового будинку, де чекали дружина Олена та новонароджена дитина. Він усвідомлював, що тепер клопотів прибачиться.
Олені ім’я сподобалось, а дівчинка була світленькою, з ясними, наче небо, очима.
Зоря зростала в теплі та любові. Батьки обожнювали свою «Зіроньку», як часто називав її тато. Вона ходила до садочка, їй вже майже шість, і вважала себе цілком дорослою, хоча сусідка баба Галя завжди кликала її «малечкою».
— Я вже не малеча, — заперечувала Зоря, а баба Галя лише посміхалась.
Одного вечора дівчинці не спалося. Вона слухала, про що розмовляють батьки. Не навмисно, але неначе сама доля підказувала.
Мати з батьком обговорювали вагітність. Усім у родині було відомо, що незабаром народиться хлопчик. Зоря вже вирішила, що назве його Миколкою — у садочку був хороший хлопчик Коля, і всі казали, що він розумний.
Розмова йшла про кесарів розтин. Артем турбувався:
— Чув, що після такої операції дитина може спочатку відставати у розвитку. І тобі доведеться раніше лягати до лікарні. А Зорю на кого залишимо?
— Тема, не варто завчасу хвилюватись, — відповіла Олена.
Дівчинка не зрозуміла, що це за «розтин», та незабаром сон огорнув її. Наступного разу вона почула, як батьки обговорювали її День народження.
— Купимо донечці золоті сережки, у неї ж уже проколоті вуха, — казала мати.
— Не рано так дорого балувати? — вагався батько.
— Ні. Вона стане старшою сестрою, і це буде її перший дорослий подарунок.
Зоря була щаслива й швидко заснула. Дні тягнулись повільно, але нарешті настав святковий ранок.
— Зоречко, з Днем народження! — Олена ледве трималась на ногах, проте простягнула синю коробочку.
Артем стояв поряд, усміхаючись. Дівчинка розкрила коробочку й радісно скрикнула.
Але раптом мати схопилась за живіт.
— Тема, заведи машину! До лікарні… Лиш заглянь до баби Галі, залишимо Зорю з нею.
Дівчинці стало прикро. Її свято, а тепер все зіпсовано. Вона не хотіла йти до баби Галі, та як стемніло, все ж згодилась.
Батьки поїхали. Баба Галя годувала дівчинку, приходила до них увесь день, але ввечері втомилась.
— Ходімо до мене, тут уже темно. Як тато повернеться, забере тебе додому.
Артем приїхав лиш наступного ранку. Потьмянілий, з порожнім поглядом.
— Що з Оленою?! — скрикнула баба Галя.
Він мовчки кивнув.
— Тату, а де Миколка?
— Помер… разом із мамою.
Той вечір Зоря не забуде ніколи. Тато, який завжди забороТієї ночі ми з Зорею міцно обійнялись, і в її маленькому серці, так само як і в моєму, з’явилась надія, що колись ми знову всі будемо разом.
