Я повернула додому… а там мене чекав сюрприз, від якого я оніміла.
Оксана поверталася до Києва з відпустки — довгоочікуваної, сонячної, наповненої шумом хвиль та запахом сосен. Майже тиждень вона провела в невеличкому курортному селищі біля Азовського моря. Таксі плавно зупинилося біля її будинку. Вона вийшла, дістала валізи з багажника й попрямувала до під’їзду.
— Зараз — душ, вечеря й заслужений відпочинок, — думала Оксана, піднімаючись сходами на третій поверх.
Але варто було їй відчинити двері й увійти в коридор, як щось всередині стиснулося. Повітря в квартирі було іншим. Свіжим, незнайомим. Вона зробила крок уперед… й завмерла. Кімнати наче хтось підмінив. Усе стало іншим. Яскравішим. Свіжо пофарбовані стіни, нові вікна, переставлені меблі.
— Що тут відбувалося?! — лише мільйон думок промайнуло в голові.
…Оксана завжди вважала себе щасливою жінкою. Її чоловік — Богдан — був стриманим, надійним, турботливим. Працював далекобійником, бував вдома нечасто, але все, що робив, — заради родини. Без шкідливих звичок, із зарплатою, що дозволяла жити без зайвих клопотів. Єдине, чого не вистачало, — його присутності. Вона часто нудьгувала вночі, обіймаючи подушку, й тихо плакала, коли рейси занадто затягувалися.
Подруги не розуміли її:
— Та ти ж, як у санаторії живеш, — сміялася її близька подруга Соломія. — Менше клопоту, чоловік майже як гість, гроші є… що ще треба?
Але Оксана потребувала не грошей, а плеча, голосу, простого «я поряд».
Перед відпусткою Богдан пообіцяв, що приїде до неї на пару днів. Речі були зібрані заздалегідь, квитки куплені. Але по дорозі на вокзал їхнє таксі застрягло в пробці. Оксана хвилювалася, боялася запізнитися, а коли вже стояла біля свого вагона, почула за спиною знайомий голос:
— Оксано, постривай!
Вона обернулася — перед нею стояла свекруха, Наталія Степанівна. Схвильована, запыхана.
— Ти їдеш, а я до тебе! Дай мені ключі від квартири, — швидко заговорила вона. — Моя донька з родиною переїде на час, нехай придивляться.
Оксана остолбеніла. Квартира хоч і потребувала ремонту, але належала їй з юності. Кожен куточок — спогад. Але часу не було. Вона відкрила сумку за квитком, і ланцюжок з ключами сам виковзнувся назовні. Свекруха спритНаталія Степанівна спритно підхопила їх: “Дякую, серденько, — ти врятувала!”
