Олег зупинив авто біля кладовищних воріт і глибоко зітхнув. Боже, скільки разів він збирався сюди приїхати? Скільки разів відкладав на “потім”? Коли мати була живою — часу не вистачало. Після її смерті — наче й зовсім не лишилось місця для минулого.
А ж давно пора було прокинутись. Зрозуміти, що весь цей світ, який він так старанно будував навколо себе, був лише фасадом. Жодне слово, жодний жест не мали під собою справжньої основи. Забавно, але він навіть дякує Софійці — колишній дружині — за те, що зруйнувала цей крихкий картковий дім. Просто бац — і все розсипалось! Така ідеальна ззовні сімейна історія, такі “щирі” відносини з друзями… А насправді — його дружина, його найкращий друг, і всі ті приятелі, які знали й мовчали. Це був не просто крах. Це був удар, від якого Олег досі не оговтався.
Відразу після розлучення він поїхав у рідне місто. Вісім років минуло з тих пір, як поховав матір. Вісім років! І жодного разу не знайшов часу зайти на могилу. Лише зараз, коли від життя не лишилось нічого доброго, він зрозумів просту істину: мама була єдиною людиною, яка б ніколи його не зрадила.
Одружився він пізно — йому було тридцять три, а Софійці лише двадцять п’ять. Він пишався нею, як трофеєм. Вона була гарненькою, витонченою, “світською”, як здавалося тоді. Тепер же він пам’ятав її обличчя, перекривлене злістю, слова, якими вона його розтинала: що весь їхній короткий шлюб ненавиділа його, що кожна ніч з ним була для неї катуванням. Він досі не розуміє, як міг бути таким сліпим. Вона плакала, благала пробачення, казала, що почувалась самотньою… Але варто було вимовити “розлучення” — і маска впала. Ось вона, справжня.
Олег вийшов з автівки, взявши з заднього сидіння великий букет квітів. Ішов повільно, дивлячись під ноги. Стежина, мабуть, вся заросла. Він навіть не приїжджав, коли ставили пам’ятник — усе робив через інтернет, віддалено. Як символ усього його життя: все здалеку, все несправжнє.
Огорожа виявилась чистою. Пам’ятник теж. Квіти свіжі, земля акуратно розпухлена. Хтось доглядав за могилою. Напевно, одна з маминих подруг. Хоча… синові ж, виходить, було не до того.
Він відчинив калітку і прошепотів:
— Здоровенькі були, мамо…
Горло стиснуло, очі запалали. Олег не очікував, що заплаче. Він — бізнесмен, холоднокровний, розрахунковий, звик тримати обличчя. А тепер ридав, як дитина. Не намагався стримувати сльози. Вони були звільнюючими, промивали душу від усього, що пов’язане з Софійкою, зі зрадою, з болем. Наче мама справді була поряд, гладила по голові й шепотіла: “Нічого-нічого, сину… Усе буде добре”.
Він довго сидів. Мовчки. Але подумки розмовляв. Згадував дитинство: як падав, розбивав коліна, а мама мазала йодом і повторювала: “Загоїться, сліду не лишиться”. І справді загоювалось. З часом. І з кожним разом біль ставала легшою. А мама завжди додавала: “До всього звикаєш, тільки до зради — ніколи”.
Тепер він розумів кожне її слово. Тоді вони здавались просто ніжними фразами, а виявились мудрістю.
Платити сусідці за догляд за будинком — не проблема, але скільки можна тримати дім зачиненим? Він усміхнувся, згадавши, як познайомився з сусідкою. Йому було погано, важко. А її донька — Наталка — зустріла його з такою теплотою… Вони розбалакались, і все якось само склалося. Поїхав він рано вранці, залишивши записку, куди покласти ключі. Можливо, з її точки зору, він вчинив підло. Але він же нічого не обіцяв. Усе було за обопільною згодою. Вона щойно розлучилася з чоловіком-тираном, розповідала, як їй було важко. Вони обоє були самотні. Ось і зійшлись на час.
— Дядечку, ви мені допоможете?
Олег різко обернувся. Перед ним стояла маленька дівчинка років семи-восьми, у руках — порожнє відро.
— Мені потрібно води принести, щоб квіти полити. Ми з мамою їх тільки посадили, а сьогодні мама захворіла. На дворі спека — вони загинуть! Але відро занадто важке. Я сама не доношу. Тільки не кажіть мамі, що я сюди сама прийшла. Якщо я буду носити по трохи, вона все одно помітить, що я зникала.
Олег усміхнувся:
— Звісно, покажи, куди йти.
Дівчинка побігла попереду. Балакуча, жвава. За п’ять хвилин він дізнався майже все: як мама не послухала поради й випила холодної води, як захворіла, як вони прийшли на могилу бабусі, яка пішла рік тому, і як бабуся точно б її лаяла за це. Ще дівчинка вчилась у школі цілий рік і твердо вирішила отримувати лише п’ятірки — а у майбутньому взагалі хотіла закінчити школу з золотою медаллю!
З кожним словом Олегові ставало легше. Діти — це справжнє диво. Він подумав, як хотів би мати нормальну родину: дружину, яка коЩе місяць потому вони вже всі разом сиділи на кухні в новій квартирі у Львові, а маленька Оленка, тепер уже навчившись не плутати, щасливо кричала: “Тату, дивись, я намалювала нашу родину!”
