Повернувся пізно вночі й одразу кинуся під душ. Не встиг навіть зняти черевики біля дверей, кинув піджак на стілець і зник у ванній, ніби вода могла змивати з нього весь день.
Я чула, як він відкручує кран до максимуму, як кабіна заповнюється парою. Хвилини тяглися, а я рахувала їх в голові, як раніше рахувала розгону гойдалки на подвірї: один, два, три занадто довго.
Коли вийшов, волосся ще було мокрим, пахло іншими парфумами, ніж зазвичай; між цитрусовою нотою проступала солодка, чужа акорда.
Я вбитий, пробурмотів він, не дивлячись мені в очі. Завтра розкажу.
Я кивнула. Навіть усміхнулася такою, що тримає щоки, а не серце.
Залишилася сама на кухні з його піджаком. Підняла його, щоб повісити в шафу.
Коли підвішувала, щось зашипіло в кишені. Автоматично простягла руку під пальцями вийшов складений у трикутник чек. Папір ще був теплий від його тіла, ніби намагається сховати секрет, який я не повинна розкривати.
Чек затремтів у пальцях. Розгорнула його на столі. Логотип елітного ресторану, адреса в центрі Києва, час 22:41. «Вечеря: 2 особи». Дві кави, пляшка червоного вина, дві закуски, два десерти. Два.
У той момент мозок робив те, що завжди робить у такі миті: шукав виправдання. «Може клієнт. Може партнер. Може хтось з роботи, хто потребує допомоги». Провела пальцем по назвах страв, які звучали, наче сміх шефа з моєї наївності: карпаччо, філе, тірамісу. Він не любив тірамісу. Я так.
Приховала чек у шухляду, проте всю ніч чувала, як він шурхотить. Будилася, ходила по квартирі, заглядала в холодильник, пила воду з крану, вивчала суму в кінці: сума, чайові. Дурні цифри, важчі, ніж весь піджак.
Ранок ми обоє удавали, що нічого не сталося. Закинула каву, поставила перед ним бутерброд. Він ніби не помічав мого тремтячого масла на хлібі. Сьогодні знову довго, сказав, швидко листаючи телефон.
Великий клієнт, новий проєкт, продовжив, одягаючи той самий піджак. На мить підняла руку, щоб зупинити його сказати: «Зачекай. Поговоримо». Не сказала. Двері безшумно заскрипіли.
Після роботи пішла за адресою з чека. Не знаю, навіщо. Можливо, щоб перевірити, чи це місце існує насправді, чи лише в моїй голові. Існувало. Цегляна фасада, напівтемрява, у вітрині ряд скляних келихів, блискучих, як обіцяні обіцянки.
Сіла на лавку навпроти. Внутрішньо офіціант відганяв стільці, готував столи. Взяла телефон, увімкнула камеру, але не зробила знімок. Не хотіла перетворювати історію на докази. Хоча зрозуміти.
Зайшла на пять хвилин. Для пані соло? запитав офіціант з усмішкою. Ні, дякую. Тільки чи є у вас резервації на сьогодні? Поглянув у блокнот. Багато. Четвери у нас завжди зайняті. Зволікався. А вчора? О 21:00?
Офіціант зморщив брови. Вчора був натовп. Часто повертаються ті ж обличчя Хоча не памятаю всіх. Під кутовий стіл біля колони? кивнула, хоча це не те, про що питала. Вийшла, відчуваючи важкість поглядів на шиї, хоч ніхто на мене не дивився.
Вечором, ще до його повернення, винесла чек зі шухляди і поклала на стіл під льняною серветкою ніби карту в пасьянсі, що чекає, коли її відкриють. Повернувся пізно. Зїв суп, сказав, що смачний. Потім знову під душ, довше, ніж минулого разу. Чула, як вода бє по плитці, ніби барабан. Вийшла з кухні до ванної і стукнула в двері відкритою рукою.
Можна зайти? спитала.
Дай пять хвилин, вигукнув. Скоро все розкажу.
«Зараз», «завтра», «пізніше» колись слова, що означали лише розклад дня, тепер звучали, ніби борг, відкладений на проценти.
Він розповів, що це була ділова вечеря. Клієнт із Львова, який «не пє сам». Що виправдовувався, але «ти ж розумієш». Що взяли тірамісу «бо було в наборі». Коли говорив, глянув вбік, наче боїться, що щось прочитає в моїх очах.
Чому одразу під душ? запитала я. Ти ж не пахнув складом.
Відчував втому, відповів. Хотів зігрітись. Ти ж знаєш, як швидко ловлю застуду.
Можливо, він мав рацію. Можливо, брехав. Можливо, говорив половину правди найгіршу правду, бо вона зручна для під подушку. «Працював», «був», «повинен був». Слова, що не залишають місця для «ми».
Ночі знову прокидалась, варила чай, відкривала і закривала холодильник, накривала серветку, відкривала знову. Виймала чек, занурювала. Як дитина, що перевіряє, чи працює магічний трюк кожного разу.
Наступного дня прислав мені фото з офісу: він, колеги, піца в коробці. Складний день, тримай пальці, написав. Тримала. А потім, сама з собою, пішла до торгового центру, до парфумерії. Протерла запястя ременем тестера того аромату, що відчула вчора ввечері. «Амбра ді щось», дорогий, елегантний. Нібито унісекс, а на полиці «для неї». Думала, що це нова рекламна кампанія, новий стандарт, коли чоловіки і жінки пахнуть однаково.
У суботу запропонував кіно. Погодилася. Сиділи поруч, ділили попкорн з однієї коробки. У середині фільму помітила сповіщення на його телефоні. Не підглянула, лише боком побачила: «Дякую за вчора. До зустрічі». Без імені, без номера в контактах. Зникло, перш ніж встигло показатися. Можливо, це був клієнт. Можливо, офіціант. Можливо, будь-хто, кому він допоміг, порадив, пообіцяв. Можливо, хтось, кого він не хотів називати переді мною.
У неділю взяла календар і написала три рядки: «Поговорити. Встановити межі. Запитати правду». Відклала. Взяла знову. Вирвала листок. Кинула в смітник. Взяла. Випрямила. Приховала до шухляди з чек.
Вечором, коли він засинав, спитала:
Чи є щось, що ти хочеш сказати, перш ніж я сама почну доповідати?
Ні, нічого, що б тебе поранило, відповів, притискаючи обличчя до подушки. Справді.
Одне речення важчий іноді, ніж «так» чи «ні».
Не знаю, чи була там «інша». Не знаю, чи вечеря на двох зрада, чи просто життя, що розбігається в інший бік, ніж планували. Знаю, що щось змінилося. Що вода з душу не змиває все. А чек, хоч і можна сплюснути в куля, залишає в памяті прості цифри, які не хочуть зникнути.
Сьогодні поклала цей чек на стіл не біля його тарілки, а посередині, як спільна страва, до якої ми обоє повинні зізнатись, чи маємо на неї апетит. Закинула чай у два чашки.
Сіла і чекаю, доки він повернеться. Можливо, зайде, погляне і скаже: «Перебільшив. Боявся. Не хотів тебе поранити». А може: «Не вірюй чекům більше, ніж мені». А може просто кине папір у смітник і запитає, що будемо вечеряти.
Тоді мені доведеться вибирати, чого більше боїться: відповіді, що підтвердить мої страхи, чи мовчання, що їх підживить. А можливо найхоробріше буде третє не шукати правду в чужих очах, а глянути в власне серце, чи ще можемо замовляти «на двох».
Поки немає рішення. Є лише стіл, накритий на двох, і папір, що каже менше, ніж здається, і більше, ніж хотіли би. Що робити далі? Поки не знаю. Іноді не чек, а те, як довго ми можемо дивитись на нього разом, розкриває правду.
