Тамара Йосипівна відклала в’язання і прислухалася. Хтось бавився із замком у вхідних дверях. Звук був знайомий, але вона не чекала гостей отак пізно. Дев’ята година вечора, сусіди вже дрімали, а онука Олеся навідувалася лише у вихідні.
Замок клацнув, двері скрипнули. У передпокої залунали важкі кроки та чиєсь сопіння.
— Хто там? — гукнула Тамара Йосипівна, хапаючись за палицю.
— Мамо, це я, — відповів знайомий голос.
Серце в неї тьохнуло. Цей голос вона не чула півтора роки. Син Олесь пішов із дому після чергової гулянки й більше не з’являвся. Лише іноді надсилав повідомлення, що живий-здоровий, і все.
— Олесю? — несміливо покликала вона.
— Так, мам, це я. Не лякайся.
Тамара Йосипівна підвелася з крісла й, спираючись на палицю, пішла в передпокій. Увімкнула світло. На порозі стояв її син, зарослий бородою, у пом’ятій куртці та брудних джинсах. Виглядав він не найкраще, але головне — був тверезий.
— Олесю! — вона обняла його, незважаючи на неприйнятний запах. — Сину, як же я сумувала!
— І я, мам. Пробач мені, — він притиснув її до себе. — Знаю, що наробив.
Тамара Йосипівна відійшла й уважно подивилася на сина. Схуднув значно, очі запалі, але погляд був ясний. Не п’яний.
— Заходь, заходь, — запобігла вона. — Сідай за стіл, я зараз щось розігрію.
— Мам, почекай, — Олесь взяв її за руку. — Я не сам прийшов.
— Як не сам?
Він обернувся до дверей і тихенько покликав:
— Заходь, не бійся.
З-за його спини визирнула маленька постать. Дівчинка років п’яти, у брудному рожевому сукенці й зношених сандаликах. Волосся світле, кучеряве, великі сірі очі дивилися боязко.
Тамара Йосипівна ахнула.
— Це хто?
— Мамо, знайомся. Це Софійка, — Олесь поклав руку на плече дівчинки. — Моя донька.
— Донька? — Тамара Йосипівна опустилася на табурет у передпокої. — Яка донька? Звідки?
— Довга історія, мам. Давай спочатку дівчинку нагодуємо, помиємо. Вона втомилася, ми всю дорогу добиралися.
Софійка тісно притиснулася до батька й мовчала. Лише великі очі бігали навкруги, вивчаючи незнайому оселю.
— Так, звісно, — згадалася Тамара Йосипівна. — Дитинко, ти голодна? Хочеш поїсти?
Дівчинка кивнула, але й далі не відходила від Олеся.
— Проходьте на кухню, — Тамара Йосипівна, прикульгуючи, пішла попереду. — Зараз щось приготую.
Олесь посадив доньку за стіл і сів поруч. Софійка оглядалася з цікавістю. Кухня у Тамари Йосипівни була невелика, але затишна. Квіти на підвіконні, мереживні занавіски, самовар на поличці.
— Мам, у тебе є щось дитяче? Молоко, каша? — запитав Олесь.
— Молоко є, зараз підігрію. А кашу швидко зварю, — запобігла Тамара Йосипівна. — Гречану любиш, дівчинко?
Софійка знову кивнула.
Поки бабуся готувала, Олесь розповідав доньці, де вони опинилися.
— Це дім твоєї бабусі, — говорив він тихо. — Тут я виріс. Бачиш, які гарні квіточки? А завтра вранці, якщо погода буде гарна, покажу тобі двір. Там є гойдалки.
— А мама коли приїде? — вперше промовила Софійка тоненьким голоском.
Олесь занімів.
— Софійко, мама не приїде. Пам’ятаєш, ми з тобою говорили про це?
Дівчинка опустила очі.
— Вона померла?
— Так, малесенька. Померла.
Тамара Йосипівна, яка стояла спиною біля плити, здригнулася. Яка мати? Що трапилося? Скільки ще сюрпризів приготував їй син?
Вона поставила перед Софійкою тарілку з кашею й склянку теплого молока.
— Їж, дитинко. А потім викупаємось і ляжемо спати.
Софійка обережно спробувала кашу. Схоже, сподобалося, бо почала їсти з апетитом.
— Смачно? — запитала Тамара Йосипівна.
— Угу, — кивнула дівчинка з набитим ротом.
— Молодець. Їж, їж.
Олесь теж поїв, хоча апетиту в нього явно не було. Увесь час поглядав на доньку, поправляв їй серветку, підсував ближче молоко.
— Олесю, — тихо сказала Тамара Йосипівна, — нам треба поговорити.
— Знаю, мам. Давай спочатку Софійку покладемо.
Дівчинка вже ледве тримала очі відкритими. Дорога виснажила її.
— Ходімо, сонечко, — Тамара Йосипівна взяла Софійку за руку. — Помиємо тебе й спатимемо.
У ванній вона допомогла дівчинці роздягнутися. Сукня була справді брудна, сандалики розвалилися. Під одежею виявилося худе тіло в синцях.
— Софійко, це що таке? — обережно запитала бабуся, показуючи на темні плями на руках і ногах.
— Упала, — стислоА там, де було порожньо, з’явився домашній затишок, і бабуся знала — тепер вона не одна.
