Зараз мені 54 роки. І в мене нічого не лишилося.
Мене звати Василь. З моєю дружиною Оленою ми прожили разом тридцять років. Увесь наш спільний шлях я вважав, що виконую свій обов’язок: працював, заробляв гроші, а Олена вела господарство, доглядала за домівкою. Я й слухати не хотів про те, щоб вона влаштовувалася на роботу — думав, що краще нехай буде вдома, поруч із дітьми.
Здавалося, жили ми непогано: без бурхливих пристрастей, але з повагою один до одного. Та з роками я завважив, що втомився. Все навколо здавалося буденним, нудним. Кохання зникло, залишився лише звичай. Я вважав це нормальним — поки одного разу все не змінилося.
Того вечора я зайшов у корчму випити пляшку пива й там зустрів Софію. Вона була молодшою за мене на двадцять років — гарна, життєрадісна, яскрава. Справжня вихорка. Ми розговорилися, і я, наче хлопчисько, закохався по вуха. Почалися таємні побачення, а потім — роман.
Через кілька місяців я зрозумів: більше не хочу жити подвійним життям. Мені здавалося, що Софія — моє порятунок, мій другий шанс на щастя. Я набрався сміливості й розповів Олені все як є.
Вона вислухала мене мовчки. Ні сліз, ні скандалу. Лише тихе «зрозуміла». Тоді я подумав: вона теж давно до мене охолола, раз прийняла мій ухід так спокійно. Лише тепер я усвідомлюю, який біль тоді їй завдав.
Ми швидко розлучилися. Спільну квартиру продали. Софія наполягала, щоб я не залишав Олені нічого — мовляв, почнемо нове життя, з чистого аркуша. Олені вдалося на свою частку купити крихітну однушку. Я ж, додавши заощадження, купив із Софією двокімнатну.
Про гроші для колишньої дружини я тоді й не подумав. Про те, як вона сама виживатиме без професії та досвіду роботи, теж. Мені здавалося, що починається найкраща сторінка мого життя.
Наші дорослі сини відмовилися спілкуватися зі мною. Вони вважали, що я зрадив їхню матір, і їх можна зрозуміти. Але тоді я не переймався цим — я був щасливий. Софія чекала дитину, і я з нетерпінням очікував цю дитинку.
Коли народився син, він був гарним хлопчиком… тільки жодної схожості ні на мене, ні на Софію в ньому не було. Друзі пошепки висловлювали підозри, але я відмахувався: хіба могло бути щось погане в новому житті?
Тим часом побут ставав невитриманим. Працював я один, усе господарство теж лежало на мені. Софія ж жила, як хотіла: пропадала ночами, приходила додому п’яною, влаштовувала істерики.
Через недосипання й нерви я почав зривати робочі плани, і врешті мене звільнили. Грошей стало не вистачати, борги зростали. Життя перетворилося на безкінечний кошмар.
Так минуло три роки.
Поки одного разу мій брат, який ніколи не довіряв Софії, не наполіг на тесті ДНК. Результати були безжальні: я не був батьком хлопчика.
Ми розлучилися одразу. Без зайвих слів.
Я лишився ні з чим: без родини, без дому, без поваги дітей. Зі соромом і самотністю.
Через деякий час я вирішив усе виправити. Купити квіти, торт, вино й попросити в Олени пробачення. Мріяв почати все спочатку.
Та коли я приїхав за її старою адресою, двері відчинила незнайома жінка. Виявилося, Олена давно переїхала.
Я знайшов її нову оселю. Приїхав. Постукав. Двері відчинив чоловік. Чоловік Олениного життя.
Виявилося, що після розлучення вона влаштувалася на гарну роботу, зустріла порядну людину й побудувала нове життя. Без мене.
Ми випадково зустрілися одного разу в кав’ярні. Я підійшов, спробував заговорити, згадав минуле, попросив повернути все назад.
Вона подивилася на мене так, наче я був для неї чужим. Нічого не сказала. Просто встала й пішла.
І тоді я зрозумів всю гіркоту своїх помилок.
Зараз мені 54 роки. У мене немає нічого: ні дружини, ні роботи, ні синів поруч.
Я втратив усе, що було важливим. І винний у цьому лише я сам.
Іноді життя не дає другого шансу. А біль від власної зради — найгірший із усіх.
