**ФЕНІКС: ВІДРОДЖЕННЯ З ПОПЕЛУ**
Він бреде вулицями мертвого міста, повільно, ніби кожен рух дається йому з великим зусиллям. Чоловік уже не молодий, але й до старості ще не дійшов. Його погляд — живий, уважний, але втомлений — ковзає по спустілих будинках, ніби намагається знайти там сліди минулого життя.
Вітер, наче божевільний, гуляє вулицями, застрягає в рештках зламаних ліхтарів, піднімає сміття з землі й крутить його в брудному вихорі. Ліхтарі хитаються, скриплять, але стоять — вперто, як і сам цей чоловік.
Він зупиняється біля рекламної тумби, як робить це майже щодня. Знемазані афіші з давно скасованими виставами йому знайомі до болю. Він і сам не розуміє, чому дивиться на них — чи в надії побачити щось нове, чи просто через звичку.
— Ех, — видихає він у порожнечу.
Тепер він розмовляє лише сам із собою. Живий голос хоча б трохи розганяє тишу довкола. Раптом лунає гуркіт — бляшана банка з грюком вдаряється об старий смітник. Зсередини долинає дивний, живої шелест. Чоловік напружується й наближається. У цю мить поруч із ним падає стовп — прямо туди, де він стояв секунду тому. Ліхтар зачіпає тумбу, зриваючи шар афіш, під якими несподівано виявляється реклама мюзиклу «Кішки».
Збентежений, він переводить погляд із зваленого стовпа на зображення кішок, коли знову чутно шелест із смітника. Він відкидає уламки, пластик, ганчірки й… завмирає. З-під сміття на нього дивляться бурштинові очі. Вони належать знесиленому, пошарпаному коту.
Не думаючи, чоловік знімає куртку, розстилає її на землі й, не вагаючись, дістає бідолашну істоту. Загортає її, притискає до себе й спішить додому, забуваючи про вечірню прогулянку.
Позаду в повітрі звучить голос дрона:
— Увага! До прибуття останнього евакуаційного рейсу залишилося тридцять днів…
Але сьогодні він не слухає. Уся увага прикута до кота. Днями й ночами він доглядає за ним — годує, миє, перев’язує рани. Кіт день у день стає пухнастішим, яскравішим. Рудий, з бурштиновими очима, він нагадує маленьке сонечко. Одного разу чоловік вимовляє вголос:
— Тобі теж самотньо?
Кіт у відповідь муркотить, ніби погоджується.
— А я звик, — знизує плечима чоловік.
Одного вечора він задумливо гладить кота:
— Як же тебе називати?
Кіт ліниво дивиться на нього.
— Фенікс. Так, саме Фенікс.
Так у нього з’явилося ім’я.
Коли Фенікс остаточно одужав, вони знову вийшли на прогулянку. Місто було таким самим — мертвим, тихим, але вже не таким пустим. Удвох воно відчувалося інакше. Саме тоді, коли вони йшли зарослим сквером, дрон нагадав:
— До відправлення останнього евакуаційного корабля — три дні.
П’ять років тому почалася евакуація Землі. Планета вмирала — клімат, катастрофи, голод. Люди об’єдналися й переселилися на планету Кеплер-22Б. Залишилися лише ті, хто не зміг або не захотів летіти. Він — серед них. Жінки не лишилося, дітей не було. Лише спогади. А тепер є Фенікс. І разом із ним прийшла сумнів.
Перед відльотом він не спав. Кіт теж. Він муркотів усю ніч, ніби намагаючись заглушити думи чоловіка. Вранці, наважившись, вони зібрали речі. Трохи одягу, кіт у сумці — і вони рушили до аеродрому.
Там були різні люди — хто провожав, хто летів. Діти, яких влада евакуювала без права відмови. Ті, хто ще вірив.
На борту корабля, що приземлився з ревом, світилася назва: ФЕНІКС. Чоловік усміхнувся — це був знак.
Коли черга дійшла до нього, офіцер зупинив його:
— Відкрийте сумку, будь ласка.
— Це Фенікс. Він кіт, — пояснив чоловік.
Офіцер насупився:
— Домашніх тварин брати заборонено. Генетичний резерв уже на борту.
— Але в нього… нікого нема. У нас нікого немає.
— Пробачте, — була сувора відповідь. — Або кіт залишається, або ви.
Чоловік мовчить. Фенікс у сумці згортається, метушиться, відчуваючи небезпеку. І раптом — рішення:
— Що ж, Феніксе, мабуть, не доля. Ходімо додому. Дякую, офіцере.
Вони дивилися, як корабель зникає в небі. Чоловік, спустошений, годував кота. Сумерки обгорнули землю. Він підвівся, перекинув сумку через плече. Останній погляд у бік зірок.
І раптом — іскра, що відокремилася від супутників, стрімко падала вниз. За хвилину — легке сідання. З катера вийшов… той самий офіцер.
— Ви! Добре, що не пішли! Швидше до катера! «Фенікс» чекає!
— Але… як щодо наказу? — видихає здивований чоловік.
— Капітан сказав: Фенікс має бути на «Феніксі». Це добрий знак. А правила… Іноді, щоб залишитися людиною, їх треба порушити.
Катер піднявсяКатер піднявся в небо, і вони разом з Феніксом летіли туди, де на них чекало нове життя — життя, яке вони тепер будуть проживати разом.
