**Повноцінна бабуся: Коли любов до онуків стає тягарем**
Завжди мріяла, що пенсія це мій час: читати, вязати, гуляти в парку, робити те, на що раніше не вистачало часу. Але ці мрії розвіялися з першим дзвінком у двері.
Це була недiля, напередодні осінніх канікул. На порозі стояла моя донька Оксана з двома синами Богданом, 12 років, та Данилом, 4 роки. Без попередження, без пояснень.
Мамо, попіклуйся про хлопців. Ми з Ігорем їдемо на відпочинок. Зовсім виснажилися! сказала вона, допомагаючи дітям зняти куртки.
Але ж я думала, зараз немає відпусток? А робота? запитала я, збентежена.
Ігор узяв три дні відпустки. Мамо, нам немає коли! і вони вже зникли.
За кілька хвилин телевізор репетував, а одяг був розкиданий скрізь. Я намагалася навести лад даремно. Відмовилися їсти борщ, який приготувала, бо мама обіцяла їм піцу. Я подзвонила Оксані, щоб пояснити, що хлопці вимагають ресторанного обслуговування.
Замовлю їм піцу. Вони все одно твій суп не їдять кожен раз істерики! Виведь їх кудись, розважтеся! Сама ж кажеш, що вдома вони тебе виснажують! відповіла вона роздратовано.
А на які гроші? На мою пенсію? спитала я обурено.
Це ж твої онуки, а не чужі! Не можу повірити, що ти таке говориш! і вона поклала слухавку.
Цілий тиждень я готувала, прибирала, благала й терпіла. Я люблю онуків щиро. Але я більше не можу бути «безкоштовною бабусею». Різниця у поколіннях та неувага моїх дітей роблять це нестерпним.
Я віддала все, аби моя донька виросла щасливою. А тепер отримую лише докори. Хіба ми, старші, не маємо права на трохи спокою? Чому всі вважають, що наше життя вже не варте уваги?
Досить. Більше я мовчати не буду.
