Уже два роки, як Оксана Іванівна не спілкується зі своєю донькою Соломією. Рік тому, без жодної причини, Соломія перестала відповідати на дзвінки. Вона змінила замки у своїй квартирі в невеличкому містечку на березі Десни і чітко дала зрозуміти, що не бажає бачити мать у своєму домі. Оксана Іванівна досі не може змиритися з цим розривом, і її серце стискається від болю при кожному спогаді про доньку.
«Вже два роки ми не бачимось, – зітхає Оксана Іванівна, її голос тремтить від прихованих емоцій. – Соломія живе своїм життям: публікує фото в соцмережах, спілкується з друзями. Але мені – жодного дзвінка, жодного повідомлення. Вона доросла жінка, у неї трирічна донечка і чоловік, вони живуть у своїй хаті. Я завжди була суворою – до себе, до інших, і до Соломії теж. Вважаю, що батьки мають бути вимогливими. Я хотіла, щоб вона добре вчилась, допомагала по господарству, дбала про себе».
Оксана Іванівна не змінила своїх принципів, навіть коли донька створила власну сім’ю. Вона регулярно відвідувала Соломію, але кожен візит перетворювався на випробування. «Як можна жити у такому безладі?» – обурювалася вона, перекладаючи речі у шафах, ніби Соломії знову було десять років. Вона вказувала на немиті тарілки, докоряла за неувагу до дитини і не соромилася критикувати чоловіка доньки: «Олексій гроші заробляти не вміє, постійно без копійки!» Оксана Іванівна вважала, що тільки вона може сказати доньці правду, навіть якщо та сприймає її болісно.
Рік тому все змінилося. «Я, як завжди, подзвонила Соломії, – згадує Оксана Іванівна, її очі темніють від образи. – Розповіла, що донечка моєї сестрини вже читає у свої чотири роки. Соломія несподівано спалахнула: «Нащо ти порівнюєш дітей?» Я здивувалася – як їх не порівнювати, якщо різниця очевидна? Це була наша остання розмова». Незабаром Оксана дізналася, що донька змінила замки і заборонила їй з’являтися у своєму домі. «Я подумала, що це тимчасова примха, – каже вона. – Вирішила, що Соломія опам’ятається, прийде і вибачиться. Але вона не прийшла».
Місяці минали, а мовчання доньки ставало все глибшим. В кінці липня у Оксани Іванівни був день народження. Вона чекала дзвінка від Соломії, але телефон мовчав. «Власній матері не привітати!» – з гіркотою вигукує жінка. Наступного дня вона не витримала і подзвонила з чужого номера. «Я сказала їй: якщо ти не хочеш зі мною спілкуватися, звільни мою хату!» – згадує вона, її голос тремтить від гніву.
Справа в тому, що шість років тому, перед весіллям Соломії, Оксана Іванівна переписала на неї свою квартиру. «Олексій, її чоловік, заробляв копійки, – пояснює вона. – Я хотіла допомогти молодій сім’ї, у мене була така можливість. Але тепер, раз вона відвернулася від мене, нехай шукає інше житло!» Соломія відповіла різко: квартира оформлена на неї, всі документи в порядку, і виганяти її ніхто не має права. «Вона заявила, що це її домівка, і я не маю права нічого вимагати, – обурюється Оксана. – Де ж справедливість?»
Оксана Іванівна вважає, що вчинила правильно. «Якщо вона така незалежна, нехай доведеВона чекає, що колись донька зрозуміє її мотиви, але час іде, а серце все важче носить цю ношу самотності.
