Поворот долі: нове життя Марійки
Марійка смажила на кухні сирники, коли раптом почула стук у двері. Швидко витерла руки об фартух і пішла відчиняти. На порозі стояли двоє незнайомців — чоловік і жінка, вже похилого віку, але зі спокійними обличчями.
— Ви Марійка? — першою промовила жінка, ледь усміхнувшись. — Ми батьки Богдана. Можна до вас?
Ім’я пролунало, ніби грім серед ясного неба. Богдан — той самий, що колись обіцяв їй кохання, а потім кинув, дізнавшись про вагітність. Вона завмерла на мить, але все ж кивнула і відступила, пропускаючи гостей удвір.
За чашкою кави розмова пішла повільно. Подружжя згадувало сина, говорило про нього так ніжно, наче він був святим. Марійці було боляче слухати, адже саме від нього вона відчула найглибшу зраду. І коли вона вже збиралася попросити їх піти, жінка раптом промовила:
— Зрозумій нас правильно. Зараз багато ошуканців, багато брехні. Ми не сумніваємося в твоїх словах, але… — вона вагалася. — Зроби тест. Якщо хлопчик справді наш онук — ми хочемо бути поруч. Допомагати, підтримувати, бути родиною.
Марійка погодилася. Коли результати підтвердили батьківство Богдана, гості повернулися не з порожніми руками: іграшки, одяг, конверт із гривнями… Та це був ще не кінець.
За тиждень їй подзвонили. На зустрічі вони передали документи: однокімнатна квартира у старомудому будинку, без ремонту, але тепер — її та сина. Подарунок. Новий початок.
Марійка не стримала сліз, стоячи серед порожніх кімнат. Старий ліжко, облуплені шпалери, тьмяна люстра… але це був їхній куток, її дім. Вона розчинила вікна, впускаючи свіже повітря і надію.
А все почалося інакше.
Три роки тому вона приїхала до міста, зняла кімнату у сварливої тітки Оксани і влаштувалася в крамницю. Була сама, з клопотами, але з мрією. А потім зустріла Богдана — високого, з міцними руками, з впевненою посмішкою. Здавалося, от воно — щастя.
Але варто було сказати йому про вагітність, як він у мить став чужим: «Ти з глузду з’їхала? Яка дитина? Це не від мене. Роби аборт». І пішов.
Вона проплакала цілу нічь. Тітка Оксана, вислухавши, похитала головою: «Якщо вирішиш народжувати — живи, не вижену. Але якщо не збережеш — шукай іншу кімнату. Я дітей не вбиваю».
І Марійка залишилася. Народила. Працювала. Жила. Усе заради сина.
А потім тітка Оксана зникла на день і ввечері зізналася: «Я знайшла адресу батьків Богдана. Пішла до них. Він помер, уявляєш… А вони навіть не знали про вас». Марійка мовчки плакала вночі, усвідомлюючи, що навіть у гніві десь у душі все ще любила.
І ось, через два тижні після тієї розмови, у двері постукали його батьки…
Тепер усе інакше. Квартира — хоч і стара, але своя. Тітка Оксана, яка тепер стала справжньою бабусею, кожного дня зустрічає їх із варениками. Марійка працює вдома та підробляє в пекарні. Син росте жвавим і добрим.
Вона стоїть біля вікна, обіймаючи теплу чашку, і посміхається.
— Бабусю, а ми коли знов поїдемо до тебе?
— Скоро, серденько. Дуже скоро.
Інколи доля робить несподівані повороти. Головне — не боятися йти вперед.
