“Дитину без коріння можна назвати ким завгодно, але не людиною. Лише тінню, що випадково знайшла собі форму.”
— Ти завжди відчувала себе тінню? — поцікавився Микола, розмішуючи каву на моїй просториній кухні.
Я подивилася на нього. На єдину людину, яка знала всю правду. На того, хто допоміг мені знайти її — жінку, яка носила мене під серцем, а потім кинула, наче непотрібну річ.
Мій перший крик не розтопив її серця. Все, що залишилося — записка на дешевій ковдрі: “Пробач.” Одне слово. Уся любов, якої мені було суджено не пізнати.
Галина Іванівна та Петро Олексійович, бездітні літні подружжя, знайшли мене ранковим жовтневим днем. Відчинили двері й побачили плачучий клубочок. У них вистачило людяності не віддати мене в притулок, але любові — не було.
— Ти живеш у нашому домі, Соломіє, але пам’ятай: ти нам чужа, і ми тобі теж, — казала мені Галина Іванівна щороку в день, коли мене знайшли.
Їхня квартира стала моєю кліткою. Мені відвели куток у передпокої на розкладному ліжку. Їла окремо, доїдаючи їхні холодні залишки. Одяг купували на ринку — завжди на розмір більше. «Доростеш», — казала вона. Але коли доростала — речі вже розліталися від старості.
У школі я була самотньою. «Підкидьок», «безріднуся» — шепотіли за спиною.
Я не плакала. Навіщо? Я копила в собі все: силу, злість, рішучість. Кожен погляд, кожне слово ставало паливом.
У тринадцять почала підробляти: роздавала листівки, вигулювала собак. Гроші ховала в щілину між дошками підлоги. Одного разу Галина Іванівна знайшла їх.
— Вкрала? — спитала вона, стискаючи зім’яті купюри. — Знала я, кров не обдуриш…
— Це мої. Я заробила, — відповіла я.
Вона кинула гроші на стіл:
— То плати. За їжу. За дах над головою. Пора.
До п’ятнадцяти працювала усі вільні години. У сімнадцять вступила до університету в іншому місті. Виїхала з рюкзаком і коробкою — у ній було моє єдине скарб: фото немовляти, зроблене медсестрою перед тим, як «мати» забрала мене з пологового будинку.
— Вона ніколи тебе не любила, Соломійко, — сказала мені на прощання Галина Іванівна. — І ми теж. Але хоч були чесними.
У гуртожитку я ділила кімнату з трьома сусідками. Їла локшину швидкого приготування. Вчилася до знемоги — лише відмінні оцінки, лише стипендія. Вночі працювала в цілодобовому магазині. Однокурсники сміялися зі мого поношеного одягу. Я їх не чула. Я чула лише голос усередині: «Я знайду її. Я доведу, кого вона кинула.»
Немає нічого страшнішого за відчуття, що ти нікому не потрібний. Воно вгризається в шкіру, наче скалки, які не витягти.
Микола знав мою історію. Знав, як я піднялася. Як рвалася вперед, наче в останню.
— Ти знаєш, що це не принесе тобі спокою, — сказав він одного разу.
— Мені не потрібен спокій, — відповіла я. — Мені треба закрити цю сторінку.
Життя непередбачуване. Часом воно подарує шанс там, де його не чекаєш. На третьому курсі викладач дав нам завдання: розробити маркетингову стратегію для бренду органічної косметики.
Три дні не спала. Уся біль, усе бажання бути визнаною вилилися в цю роботу. Коли я захищала проект, у аудиторії стояла тиша.
За тиждень викладач увірвався до кабінету:
— Соломіє! Інвестори з «UNIT.City» бачили твій проект. Вони хочуть зустрічі.
Мені запропонували не платню, а частку у стартапі. Я підписала, тремтячи — втрачати було нічого.
Рік потому стартап злетів. Моя частка перетворилася на гроші, про які й не мріяла. Вистачило на перший внесок за квартиру в центрі, на нові інвестиції.
Життя завертілося швидко. До двадцяти трьох у мене був свій дім — світлий, просторий. Я привезла туди лише рюкзак і ту саму коробку. Минуле залишилося за порогом.
Але щастя немало. Лише пустота.
— На твоєму плечі сидить тінь, — сказав Микола.
І я погодилася. Тоді ж він запропонував допомогу. Микола був не лише другом, а й приватним детективом. Два роки пошуків. Сотні глухих кутів. Нарешті, він знайшов її.
Оксана Миколаївна Ковальчук. 47 років. Розлучена. Живе на околиці у зношеній хрущовці. Працює де впаде. Дітей немає. «Дітей немає» — цей рядок обпалив мене найгірше.
Він показав мені її фото. Струджене життям обличчя. Очі без вогню.
— Вона шукає роботу, — сказав Микола. — Прибирає квартири. Ти впевнена?
— Так, — відповіла я.
Ми розмістили оголошення. Микола провів співбесіду за моїм робочим столом. Я спостерігала через приховану камеру.
— Досвід роботи є, Оксано Миколаївно? — запитав він офіційно.
— Так… — вона терла згрубілі пальці. — Готелі, офіси… Дуже стараюся.
— Роботодавець вимогливий. Потрібна ідеальна чистота.
— Я все роз— Я все розумію, мені дуже потрібна ця робота… — відповіла вона, а в її голосі була така безпорадність, що я відвернулася, щоб не побачити своїх думок в її очах.
