Я знаю, що таке втрачати все і продовжувати дихати. Знаю, як це — ховати сльози за щоденними клопотами, за скромною посмішкою, якою зустрічаєш черговий ранок. І знаю, як це — отримати ніж у спину від тих, заради кого готова була на все. Мене звати Оксана. Якби хтось рік тому сказав, що моя єдина донька виставить мене на вулицю, як бездомну — я б вигукнула: “Не бреши!” Але життя вміє бити саме туди, де болить найбільше.
Ми з чоловіком прожили двадцять років, як дві голубки. Він працював на зерносховищі, чесно, без зайвих претензій, просто годував родину. Загинув раптово: рукав куртя зачепився за механізм — і його не стало. Від тіла залишились лише уривки. Це була перша тріщина в моєму серці. Я залишилась сама з двома дітьми: сином і дочкою. Син незабаром пішов служити — і повернувся в цинковій труні. Хтось із солдатів вирішив “пожартувати” з автоматом. Натиснув на спуск. Мого хлопчика не стало.
Я осліпла від горя, ледве дихала. Але була Мар’яна — моя менша, моя надія. Я трималась заради неї. Вона закінчувала школу, була розумною, гарною, з мріями про майбутнє. І коли в її житті з’явився охайний, заможний кавалер — я зраділа: може, хоча б у неї буде щастя.
Весілля влаштували швидко. Мар’яна хотіла все “як у кіно” — ресторан, сукню з корсетом, лімузин. Я вивернулась навиворіт: взяла кредит, продала прикраси, витратила всі заощадження. Заради неї. Батьки нареченого були холодними й стриманими. Вони мені відразу не сподобались. Дивились згори, спілкувались, як із покоївкою. Але я мовчала — не хотіла затьмарити свято доньки.
Після весілля молодята прийшли до мене: “Мамо, ти ж сама казала, як важко тепер з житлом. Давай продамо твою квартиру та купимо нам з чоловіком нову”. Я не відразу зрозуміла, що вони серйозно. Але донька наполягала. Плакала, говорила, що буде вдячна все життя. Переконали мене продати житло, пообіцяли, що як тільки все налагодиться — мені знайдуть місце. Купили собі просторий двокімнатний будинок, а я поїхала в глухе село — у стареньку хатину моєї матері, похилену, забуту часом.
Життя там було самотнім, важким. У селі я майже нікого не знала. Одного разу захотіла поїхати до міста — відвідати могили чоловіка й сина. Подзвонила Мар’яні, але та не брала трубку. Тоді вирішила: поїду без попередження. Постукала у двері. Відчинив зять. Жодної усмішки. Впустив, але через силу. Донька зраділа, але чоловік одразу її зупинив. Посадила мене на кухні, нагодувала, а потім сказала: “Мамо, прости, але ми не можемо залишити тебе тут. Я викличу тобі таксі до вокзалу”. Я дивилась на неї й не вірила — це говорила моя донька, заради якої я віддала все.
Я відмовилась від таксі. На вулиці було холодно, автобуси не ходили. Довелось переночувати на лавці, під під’їздом. Але я не шкодувала — принаймні встигла побувати на кладовищі, поговорити з рідними.
Повернулась додому й вирішила: більше сама до неї не поїду. Нехай сама згадає про мене, коли захоче.
Минув майже рік. І одного дня скрипнула хвіртка. На порозі стояла Мар’яна — вагітна, з сумкою в руках і згаслим поглядом. Плакала. Виявилось, зять її вигнав. Вигнав ту, заради якої я залишилась без даху над головою. Я запитала: “А будинок?” — “Записали на нього. Він все оформив на себе, та ще й мати його підписала якісь папери про ремонт. Мамо, у мене нічого не лишилось…”
Я поїхала до свать. А ті показують мені папірці: мовляв, житло куплене вже після весілля, значить, навпіл. А про мої гроші забули. Просила хоч компенсацію — насміялись. Кажуть, зробили капітальний ремонт, і це “покрило всі витрати”.
Я звернулась до суду. Але закони — не на стороні матерів, які вірять словам і не беруть розписок. Відмовили. Все було оформлено чисто й по закону — тільки не по совісті.
Мар’яна залишилась зі мною. Соромилась, плакала, благала пробачення. А я дивилась на неї й відчувала ту саму материнську любов. Обняла, поцілувала у маківку і сказала: “Ти моя дитина. Я з тобою, поки маю сили”.
Може, совість таки гризе зятя. Бо після народження онуки він раптом переказав мені мільйон гривень. Без пояснень. Ці гроші стали вГроші я взяла, але серце моє так і не загоїлося від болю.
