Оксана прокинулась від глухого удару. Знову. Щось впало, розбилося. Годинник показував пів на сьому ранку. Неділя, чорт забирай. Єдиний день, коли можна було поспати хоча б до восьмої.
— Мамо! — ревів із кухні Андрій. — Де моя чашка? Ти знову все переклала!
П’ятдесят два роки. Вона підвелася з ліжка, накинула халат. У дзеркалі — втомлене обличчя жінки, яка забула, коли востаннє висипалася. Сиві волосся з відрослим пігментом, мішки під очима. Коли вона встигла так постаріти?
— Іду, іду, — пробурмотіла вона й поплелася до кухні.
Андрій стояв серед руїн. На підлозі валялися уламки тарілки — мабуть, тієї самої, яку він кинув у пошуках своєї «святої» чашки. Двадцять п’ять років, зріст метр вісімдесят, широкі плечі. А поводиться, як розпещена дитина.
— Ось твоя чашка, — Оксана дістала з сушки синю чашку з написом «Найкращий син».
Купила її колись, літ сім тому. Тоді ще вірила, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити по-людськи. Тепер цей напис здався їй глумом.
— Чому ти її туди поставила? Я ж казав — моя чашка має стояти на столі!
— Андрійку, я вимила посуд перед сном…
— Не Андрійко! Андрій! Скільки можна?!
Він вихопив чашку з її рук, плеснув у неї вчорашній чай із заварника. Оксана дивилася на уламки й думала — знову прибирати. Знову купувати нову тарілку. Знову терпіти.
— Мам, що трапилося? — у дверях з’явилася Марічка. Тоненька, тендітна, у старенькій піжамці. Дев’ятнадцять років, а виглядає на шістнадцять. Вчиться на педагога, мріє працювати з дітьми. Якщо доїде до диплома. Якщо витримає цю атмосферу вдома.
— Нічого, доню. Тарілка розбилася.
— Сама розбилася, так? — хмикнув Андрій. — Сама взяла й упала.
Марічка мовчки взяла швабру, почала збирати шматки. Звично, буденно. Ніби розбитий посуд зранку — норма життя.
— Не чіпай! — гаркнув Андрій. — Я не просив тебе прибирати!
— А хто буде? — тихо спитала Марічка.
— Не твоє діло!
Оксана сіла за стіл, схилила голову на руки. Боже, скільки можна? Скільки ще терпіти ці крики, ці скандали, цю… війну у власній хаті?
Десять років тому помер Богдан. Її чоловік, батько дітей. Серце не витримало. А може, просто не захотів більше жити в цьому божевільному світі. Тоді Андрій ще навчався у коледжі. Правда, через півроку кинув. Казав — не подобається. Влаштувався у магазин — відпрацював два тижні. Пішов, бо начальник «дібило». Потім була будівництво — теж не сподобалось. Колеги «дебиКоли врешті двері зачинилися за ним, Оксана вперше за багато років зітхнула вільно, відчуваючи, як важкість, що давила її серце, поступово розчиняється у тиші її дому.
