Прабабуся, що змінила все
Соломія посадила свого плюшевого ведмедика на диван і суворо погойдала пальчиком:
— Сиди тут, а то прийде пра-ба-бу-ся і займе твоє місце!
Оксана, почувши бормотіння восьмирічної доньки, посміхнулась, продовжуючи витирати кухонне вікно. Настінний годинник з маленькою фігуркою лелеки весело цокав, відраховуючи хвилини до приїзду її бабусі, Ганни Петрівни, якій нещодавно виповнилося вісімдесят три роки.
Вперше за дев’ять років Ганна Петрівна наважилася на таку подорож — через півкраїни, щоб обійняти онуку й уперше побачити правнучку.
Колись Оксана жила з нею у маленькому містечку на Волині, разом із батьками. Але у 2004 році виїхала, вийшла заміж, осіла в новому місці. Мама Оксанки приїжджала майже щороку, а бабуся, вже тоді немолода, все чекала, що онука з родиною навідається.
Та життя молодої сім’ї поглинули кредит і робота. Відпустка була рідкістю, і поїздку у рідні краї відкладали раз за разом.
Цього року чекали Оксанину маму, але замість неї наважилася приїхати Ганна Петрівна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з болючими ногами, через тисячі кілометрів.
— Мамо, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Марія і бабуся Тетяна? — заявила Соломія з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Їде до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі про неї розповідала!
Соломія наморщила ніс:
— Вона ж ста-ра!
Оксана телефонувала з Ганною Петрівною, а коли Соломія підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні та світлини не замінили живого спілкування. Соломія, ніколи не бачивши прабабусю, бачила в ній лише «старусю».
Оксана хотіла прикрикнути, але стрималася. Провина палила її: за дев’ять років вони так і не вибралися на Волинь. Вона присіла біля доньки й почала розповідати:
— Так, вона літня. Але вона наша рідна, як бабуся Марія і бабуся Тетяна. Так говорити про старших не можна. Ганна Петрівна — чудова жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Соломія зрозуміла, але на душі в Оксани лишився присмак сорому. Сорому за те, що донька не знала прабабусю, за те, що сама не знайшла часу навідатися.
Того ж дня Оксана отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Ганна Петрівна. Дивно, адже вона сама мала приїхати через кілька днів. Удома, розкривши коробку, Оксана знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Соломія, що крутилася поруч, першою помітила старовинний віял — трохи пожовклий, але вишуканий, ніби з минулого століття. Поряд лежали тонкі мереживні рукавички й, в окремому пакеті, пишну бальну сукню.
— Ого! Що це? — Соломія округлила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — здивувалася Оксана.
— Це її? — Соломія дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Сукня, хоч і стара, була розкішною, з тонким вишиванням. Весь вечір Оксана з Соломією розглядали речі, здогадуючись, що задумала бабуся. Соломія закохалася у віял, приміряла рукавички, хоч вони й були завеликі, і мріяла про таку саму сукню для своїх танців.
— Виростеш — пошиємо тобі таку, — пообіцяла Оксана, приховуючи усмішку.
Через три дні Віктор, Оксанин чоловік, поїхав у аеропорт зустрічати Ганну Петрівну. Оксана, згадавши слова Соломії про «стару», хвилювалася, боячись, щоб донька не впустила щось невпопад.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело гукнув Віктор із порога.
Оксана відразу вловила в його голосі захоплення.
— Кльова бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
За його спиною стояла Ганна Петрівна: у суворому пальто, з маленьким капелюшком, у черевиках на низькому каблуці, з сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілою, губиГуби, як завжди, були ідеально підведені — вона й без дзеркала пам’ятала кожен їхній вигин.
