Ксенія вже збиралася лягти спати, коли з дитячої почулися тихі, приглушені схлипування. Вона схопилася, ніби її обілляли окропом, і кинулася до кімнати сина.
— Сину, що трапилося? — присіла на край ліжка, поклала долоню йому на плече.
Данило різко відсунувся, зарився обличчям у подушку і глухо промовив:
— Іди геть. Не хочу тебе бачити.
Ксенію ніби струсонуло.
— Що ти кажеш, Данилку? Чому?
— Бо ти… ти погана! — хлопчик підвівся, очі йому були повні сліз. — Тато мені все розповів! Я знаю правду про тебе!
Вона згадала, як усе почалося — зі слів, які Богдан повторював під час кожного конфлікту:
— Раз така розумна — розводься!
І кожного разу вона мовчала, опускала очі, ковтала образу і залишалася. Бо її так навчили — жінка має терпіти, зберігати сім’ю, тягнути свій хрест, навіть якщо вже не живе, а існує.
Але того разу щось усередині не витримало. Вона подивилася чоловікові в очі і вперше не здалася.
— Добре, — спокійно сказала Ксенія.
Він остолбенів. А потім, як завжди, усміхнувся:
— Переспиш з цією думкою — передумаєш.
Але вона не передумала. Цілу ніч пролежала в темряві, згадуючи кожен рік разом із ним. Сварки. Зневагу. Тінь свекрухи в їхньому будинку. Жодне питання, жодне рішення — нічого не приймалося без матері Богдана. І коли вона зрозуміла, що навіть син бачить у бабусі й татові головних у родині, їй стало ясно — її тут більше немає.
Вранці вона мовчки збирала документи. Богдан кричав, виривав штори, забирав праску, каструлі, подушки. Навіть завіску з ванної — все, що було куплено за шлюб, виносили з дому.
— Живи тепер без нас і без нашого добра! — кинула наостанок свекруха, стискаючи в руках важкий пакет.
Ксенія стояла в порожній квартирі і не плакала. Ані сльози.
Суд пройшов без них — ні Богдан, ні його мати не прийшли. І, на її подив, за два роки ніхто навіть не спробував забрати у неї Данилка. Вона працювала, ростила сина, не шукала кохання, але воно саме постукало в її двері.
Олег з’явився ненав’язливо. Він не ліз із визнаннями, не обіцяв зірки з неба, просто був поряд. Допомагав. Слухав.
— Я розумію, — казав він. — У тебе син, і він головний. І це правильно. Ми з ним подружимося.
Ксенія тоді ще не знала, як одна ця проста і добра промова може бути перекручена проти неї.
Спочатку все було тихо. Данило й Олег гралися, обговорювали машинки, будували з конструктора гаражі. Але останнім часом син став віддалятися. Не дивився в очі, на запитання відповідав різко. А тої ночі взагалі велів їй піти.
— Ти хочеш мене віддати! — вигукнув він, зриваючись з подушки. — У тебе буде інша дитина, а я вам стану непотрібен! Ви мене в дитячий будинок віддасте!
У Ксенії все похололо всередині.
— Хто тобі це сказав, Данилку?
— Тато! Він сказав, що ти вже домовилася, щоб він мене забрав, бо я вам заважаю!
Вона ледве стримувала сльози, коли обіймала сина і шепотала:
— Ніколи, чуєш? Ніколи я тебе не покину. Ти мій. Найрідніший.
Він спочатку відпихався, але потім все ж обійняв у відповідь. Тільки в очах залишився тривога. Сумнів. І це було страшніше всього.
Минуло кілька днів. Данило повернувся від батька сяючий — розповідав, як катався на човні, як спіймав рибу. А через пару годин мовчки сидів, опустивши очі, і не розмовляв.
— Ти ж був таким радісним. Що трапилося?
— Усе нормально, — кинув він і відвернувся.
— Данилку, — присіла поруч. — Будь ласка, скажи…
— Це ти його попросила, так? — вибухнув він. — Щоб він мене забрав, бо я вам заважаю!
Це було вже не просто боляче. Це було ніби ножем у саме серце.
Ксенія взяла телефон. Голос Богдана в трубці був байдужим, лінивим.
— А чого ти хочеш? Він ж з тобою, усе нормально.
— Я хочу, щоб ти не брехав. Ще раз наважишся налаштовувати сина проти мене — більше його не побачиш. Зрозумів?
— Це ти мені погрожуєш? — хрипко спитав він. — Сама все вигадала!
— Правда? А Данило теж сам вигадав, що я його в дитбудинок відправлю, як тільки народжу іншу дитину?
Мовчанка.
— За два роки ти сплатив аліменти тричі. Хочеш, щоб я подала позов? Гадаю, суд оцінить твої «казки».
Знову тиша.
— Держи язик за зубами, Богдане. Більше не смій.
Вона поклала трубку і видохнула. Її трясло, але поруч був Олег. Він мовчазно підійшов і поклав руку їй на плече.
— Усе гаразд? — тихо запитав він.
— Тепер так, — кивнула вона. — Тепер я не відступлю.
Вночі вона сиділа біля Данила і гладила його по волоссю, дивлячись, як він спить. Він ще був напружений, але в ньому з’явився колишній світло. А вона знала: це лише початок. Колишній чоловік неАле тепер вона знала — разом з Олегом вони зможуть захистити свій маленький світ від будь-якої брехні.
