Яскравий промінь сонця пробився крізь штори, освітивши напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити холод, що повис у просторихій вітальні.
— Ми з Олею хочемо пожити тут кілька років, — Андрій говорив твердо, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на власну квартиру.
Оля, сидячи поруч, нервово крутила край скатертини. Навпроти них Марія Іванівна, Андрієва мати, завмерла з ножем у руці, ніби готувалася розрізати не хліб, а саму їхню ідею. Василь Петрович, батько, задумливо потягував чай, уникаючи поглядів.
— Пожити тут? — Марія Іванівна повільно поклала ніж. — З цією… твоєю дружиною?
— Так, мамо, з моєю дружиною, — Андрій підкреслив останнє слово. — Ми втомилися знімати. Це тимчасово, поки не накопичимо на іпотеку.
— У нас є місце, — раптом підтримав Василь Петрович, відставивши чашку. — Дві кімнати стоять пусткою. Чому б не допомогти дітям?
Марія Іванівна кинула на чоловіка погляд, повний докору:
— А мене хтось запитав? Я маю терпіти чужу жінку в своєму домі?
— Оля не чужа, — Андрій відчув, як у середині закипає гнів. — Вона моя сім’я.
— Сім’я! — фукнула мати. — Це захоплення, Андрію. Я її наскрізь бачу. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша квартира, твої гроші, твоя частка!
Андрій стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася вже не вперше. З першого дня знайомства з Олею мати її не взлюбила — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Оля стала тією, хто порушив звичний порядок, де Андрій залишався під повним маминим контролем.
— Мамо, — Андрій намагався говорити спокійно, — третина цієї квартири належить мені. За заповітом бабусі. Я маю право тут жити.
Марія Іванівна поблідла:
— Ти мені погрожуєш? Власній матері? Це вона тебе підговорила, так? Навчила шантажувати!
— Годі, Марусю, — втрутився Василь Петрович, підвищивши голос. — Андрій має рацію. Це його дім теж.
— Тоді нехай живе у своїй третині! — Марія Іванівна схопилася. — У комірці! Чи на балконі!
Андрій повільно підвівся, його терпець урвався:
— Добре. Якщо ти не хочеш по-доброму, я продам свою частку. І повір, знайду таких сусідів, що ти пошкодуєш. Уяви, як весело буде жити з любителями голосної музики чи колекціонерами змій?
— Ти не посмієш, — прошипіла Марія Іванівна.
— У тебе тиждень, щоб вирішити, — Андрій рушив до дверей. — Потім я дзвоню ріелтору.
У передпокоці він зупинився, намагаючись заспокоїти тремтіння. Ніколи раніше він не кидав матері такого виклику. Але заради Олі, заради їхнього майбутнього, він був готовий на все.
Повернувшись до орендованої квартири, Андрій побачив тривогу в Олиних очах.
— Як пройшло? — запитала вона, вже знаючи відповідь по його похмурому обличчю.
— Як завжди, — втомлено опустився він на диван. — Тато за нас, мати проти. Але я дав їй зрозуміти: або ми живемо у них, або я продаю свою частку.
Оля наморщила чоло:
— Андрію, може, не варто? Ми впораємося…
— Ні, — різко відповів він. — Я не відступлю. Вона має прийняти тебе.
Тиждень минув без відповіді. На восьмий день Андрій подзвонив ріелтору:
— Хочу продати третину квартири. Швидко і недорого.
Через три дні до батьківського дому завітали перші «покупці» — двоє чоловіків із тату й запахом перегару. Василь Петрович зустрів їх із посмішкою:
— Заходьте, оглядайтеся! Частка у гарній квартирі, центр міста!
— А де наша третина буде? — буркнув один, оглядаючи вітальню. — Спати де? У ванній?
— Це юридичне питання, — підморгнув Василь Петрович. — Формально вся квартира у спільній власності.
Марія Іванівна, почувши шум, вийшла зі спальні:
— Це ще хто? — її голос тремтів від обурення.
— Покупці, кохана, — спокійно відповів чоловік. — Цікавляться часткою Андрія.
— Геть! — скрикнула вона. — Ніхто не буде жити в моєму домі!
Наступного дня прийшли інші — пара з ексцентричним виглядом, що розповідала про свою колекцію тропічних жуків. Марія Іванівна поблідла, почувши про «нешкідливих павуків розміром з долоню». Третій візит був ще гіршим: чоловік, який представився любителем нічних медитацій з барабанами.
На четвертий день Марія Іванівна не витримала й подзвонила синові:
— Ти що, серйозно хочеш продати квартиру якимось божевільним?
— Я попереджав, — холодно відповів Андрій. — Ти мала шанс.
— Гаразд, — видавила вона. — Нехай твоя Оля приїжджає. Але в мене будуть правила!
Ввечері Андрій приїхав сам, щоб обговорити умови. Оля залишилася вдома — він не хотів, щоб вона знову терпіла приниження.
— Назви свої правила, — сказав він, дивлячись матері в очі.За вікном цвіла вишня, і в їхньому новому домі нарешті запахло спокоєм та щастям.
