9 листопада 2025 року, понеділок
Стався ранок, коли я пробудився за хвилину до будильника. У кімнаті ще мерехтіло, а за вікном сірий кінець лютого. Спина боліла після сну, пальці на руках трішки підтаяли, як завжди вранці. Сів я на край ліжка, дочекався, поки крутиться голова, і лише потім піднявся.
На кухні було тихо. Володимир уже вийшов на пробіжку, як звичав робити останні пару років після того, як у нього виявили підвищений холестерин. Я включив чайник, дістав дві чашки зі шафи, одну ж уклав назад чоловік, навіть коли голодний, п’є лише воду.
Поки вода кипіла, подивився на телефон. У сімейному чаті нічого нового, лише фото внука, який ввечері надішов син. Малюк в дитячому садку тримав картонну ракету. Мимоволі усміхнувся, і в грудях піднялося знайоме тепле відчуття: саме за цим я терплю затори, звіти, нескінченні планерки.
Робота моя опора вже двадцять вісім років. Відділ кадрів у районній поліклініці: спочатку молодший інспектор, потім провідний спеціаліст. Лики лікарів і медсестер змінювалися, приходили й йшли головврачі, а я залишався. Я знав, чиї діти, хто в якому шлюбі, кому треба підказати, як оформити відпустку по догляду, а кого вчасно підштовхнути за рукав, щоб не забув надати довідку.
Останні роки стали важчими. Папери замінили електронні системи, звітів стало більше, а зверху вимагали цифри й таблиці. Я бурчав, та вивчав програми, записував паролі у блокнот, зберігав акуратно папки на робочому столі. Мені подобалося відчуття, що я потрібний. Що без мене весь цей тихий хаос повністю розвалиться.
Я налила собі чай, поклав в нього скибочку лимона і сів біля вікна. На подвірї під’їздник розтугував сніг до бордюру, рідкісні машини виїжджали. Уявив, як через десятьпятнадцять років буду дивитися на той же двір, уже з балкона, укутований у теплий халат. Можливо, поряд сидітиме підрослий внук, розгойдаючи ноги і питаючи, чому сніг такий сірий.
Ця картина живе в моїй голові давно. Влітку додається дача з обшарпаним будиночком, грядки, на яких я, квакаючи, саджу кріп, а ввечері сиджу біля мангалу і сперечаюсь з дружиною, скільки солі кидати в шашлик. Старість здається зрозумілою, хоча і не надто радісною. Моєю.
Звуки кроків пройшли коридором, і двері вітальні скрипнули. Володимир зайшов до кухні, накинув ніс на повітря.
Знову чай без цукру? запитав, витираючи шиї рукавичкою.
Лікар сказав, менше цукру, наголосив я.
Він усміхнувся і налив собі фільтровану воду. У нього трохи посившій вік, вузьке обличчя, яке за останні роки стало ще суворішим. Колито милував мене його гострий скуло і впевнений погляд. Тепер я частіше бачу втому і якесь приховане роздратування, яке він намагається сховати.
Сьогодні затримаюсь, сказав, глянувши у вікно. Ввечері не чекай обід.
Знову нараду? запитала я. Чи то твої курси англійської?
Він зморщив брову.
Не курси, а заняття з викладачем.
Ок, кивнула я. З викладачем.
Він кинуў короткий погляд, але мовчав. У мене в животі стиснулася вузька смуга. Останнім часом у нас багато таких неповних пропозицій, недомовок. Слова, що не вимовляються, важать у повітрі важче, ніж розмови.
Я одяглася, перевірила, чи вікно в спальні зачинене, і вже в коридорі, як завше, взяла звязку з ключами. Метал приємно охолоджував долоню. Ці ключі зі мною стільки років, що я майже не замислювалася, скільки разів перелаштовую їх з сумки в кишеню. Будинок, машина, дача, поштову скриньку мій маленький набір впевненості.
У маршрутці було тісно. Люди мовчки глянули в телефони, хтось позіхає, хтось тихо лизнеться через зупинки. Я притиснула сумку до себе і думала про день. О обіді треба буде зателефонувати мамі, запитати, як тиск. Мамі сімдесят три, вона живе в сусідньому районі і відмовляється переїжджати ближче до сина або до нас.
Я тут усіх знаю, повторювала я. У аптеці, у магазині, у поліклініці. Куди я поїду?
Я кожного разу кивала і в глибині душі розуміла її. Звичні стіни, знайомі обличчя, маршрут до зупинки, який можна пройти наосліп. Від цього залежало відчуття, що ти ще на своєму місці.
У поліклініці пахло хлором і ліками. На вході охоронець кивнув. У коридорах уже стояли пацієнти, хтось сперечався з рецепцією, хтось дивився на годинник. Я зайшла до свого кабінету, зняла пальто, ввімкнула компютер і пішла за кипятком.
У відділі кадрів було щільно: три столи, шафа з особовими справами, старий принтер, що бурмотав і грабував папір. Моя колега молода жінка, близько тридцяти, розкладала по папках документи.
Доброго ранку, кинула вона. Чула новину?
Яку? поставила я чашку на стіл і сіла.
Головврач збирає всіх керівників відділів о десятій. Говорять, буде про оптимізацію.
Слово зависло в повітрі, наче протяг. У мене всередині стисло. Оптимізація за останні роки означала одне: скорочення людей.
Може, знову новий звіт, спробувала я відмахнутись.
Може, невпевнено відповіла дівчина.
Робота крутиться. Приходять лікарі, приносять заяви, запитують про відпустки. Я механічно пояснювала, підписувала, вводила дані в систему. Думки постійно поверталися до того слова, що прозвучало вранці.
О десятій мене викликали в актову залу разом з начальником відділу кадрів. Там уже сиділи завідуючі підрозділів, старші медсестри. Головврач, чоловік близько шістдесяти, піднявся до трибуни, поправив краватку.
Він говорив про реформу, нові стандарти, про необхідність «підвищення ефективності». Я слухала, як через вату. Потім прозвучало, що штат буде переглядатися, частину функцій обєднають, десь будуть «надлишкові одиниці».
Конкретні рішення будуть ухвалені протягом місяця, сказав головврач. Керівники підрозділів отримають списки посад, що підлягають скороченню.
Слово «посад» звучало важко. Я помітила погляд начальника відділу кадрів. Той швидко відвернув очі.
Після збору я повернулася до кабінету і закрила двері. Колега вже знала все новини розліталися миттєво.
Думаєш, нас зачепить? спитала вона, нервово граючи ручкою.
Не знаю, відповіла я. Нас вже і так не вистачає людей.
Але якщо обєднають з бухгалтерією чи ще з ким не закінчила вона.
Я згадала, що минулого року в сусідній поліклініці скоротили одного кадролога, залишивши троє працювати на двох. «Виправляться», сказали тоді.
Спробувала повернутися до справ, але цифри розмивалися перед очима. Перед обідом я зайшла до начальника відділу кадрів.
Можна хвилинку? спитала, трохи відчинивши двері.
Він кивнув, не піднімаючи погляду від монітора.
Ти чула? почала я.
Чула, коротко відповів він.
Наш відділ спіткнулася.
Він, нарешті, подивився на мене. Очі були втомлені.
Оленко, поки нічого конкретного не знаю. Чекаємо розпорядку зверху. Як тільки буде інформація, я скажу.
Я кивнула і вийшла. У коридорі стало спекотно, хоча на мене був лише легкий светр. У голові зявилася цифра мій вік. Пятдесят. Не сорок, коли ще можна було щось нове спробувати. Не тридцять, коли можна було ризикувати. Пятдесят.
Додому я прийшла пізніше, бо в маршрутці засіла в затор, і весь час дивилась у вікно, не бачачи вулиць. Думки крутяться. Якщо мене скоротять, яку роботу знайду? Хто візьме жінку мого віку в кадровий відділ, навіть з досвідом? У приватну клініку? У якийсь коледж? І чи захочу я знову все з нуля, вчити нові програми, вписуватись в нові колективи?
Володимир прийшов близько девятої. На нього був костюм, який він одягає на важливі зустрічі. Він зняв піджак, акуратно повісив, потім зайшов на кухню.
Ти вже вечеряла? спитав він.
Чекала тебе, відповіла я. Розігріти суп?
Не треба, я вже поїв, сказав і налив собі чай. У нас сьогодні було збір.
У нас теж, відповіла я. Про скорочення.
Він підняв брову.
Тебе?
Поки не знаю. Сказали, що штат будуть переглядати.
Він помовчав, потім сів навпроти.
У мене також новини, сказав. Запропонували контракт за кордоном.
Я не зрозуміла одразу.
Де саме?
У Німеччині. Філія компанії запускає новий проєкт. Потрібна людина з досвідом. На дватри роки.
Він подивився на мене, не виказуючи емоцій.
Ти погодився? спитала я.
Я сказав, що подумаю, відповів він. Але, чесно, це серйозна можливість. І фінансова, і професійна.
Слова про заробіток вразили мене найсильніше. Гроші завжди були аргументом, який важко спростувати. Квартира, ремонт, допомога сину з іпотекою, ліки для мами. Все це стояло за сухою фразою.
На дватри роки, повторила я. І що я буду робити ці дватри роки?
Він відвернув погляд.
Можна обговорити варіанти. Ти можеш поїхати зі мною. Там теж потрібні спеціалісти з кадрів. Я дізнаюся.
Я уявила чуже місто, незрозумілу мову, спроби пояснитися на німецькому, який я памятаю лише зі шкільних уроків. Уявила маму, яка залишиться одна, сина з сімєю, внука. І себе, що стоїть у супермаркеті під Гамбургом, шукає сметану на полицях, де все написано чужими літерами.
Або можеш залишитися, продовжив він. Працювати тут, бути з внуком. Дватри роки прольються.
Він говорив впевнено, та у голосі звучала невпевненість. Я помітила, як він стискає пальці на чашці.
А якщо не прольються? тихо спитала я. Якщо ти там залишишся?
Він зітхнув.
Я ж не планую емігрувати. Це робочий контракт.
Робочий контракт теж можна продовжити, відповіла я. Там нові можливості, нові звязки. А тут
Я не закінчила. «А тут» означало все те, що стало звичним і важким: черги в поліклініці, нескінченні ремонти доріг, ціни в магазинах, новини по телебаченню, від яких я давно вже не чекала нічого доброго.
Ми замовкли. У тиші чути, як у сусідській квартирі хтось пересуває стілець.
Давай не сьогодні, сказав він нарешті. Я теж втомився. Обговоримо на вихідних.
Я кивнула. Усередині піднялася хвиля, але я не знала, чи це страх, гнів чи втома.
Вночі я довго не могла заснути. Слухала, як Володимир дихає поруч, якЯ зрозуміла, що справжня сила у вмінні обирати свій шлях, навіть коли вибір важкий.
