Право не поспішати
Смс від лікарки прийшла, коли Оксана сиділа за своїм робочим столом у київському офісі, закінчуючи черговий лист. Вона здригнулася від вібрації телефону біля клавіатури.
«Аналізи готові, підходьте сьогодні до шостої», коротко повідомляв текст.
На екрані комп’ютера без пятнадцяти четверта. Від офісу три зупинки тролейбусом до райполіклініки, черга, кабінет, назад Ще дзвінок від сина, який пообіцяв «забігти, якщо встигне», і начальниця зранку натякала про додатковий звіт. У сумці біля ніг лежали документи для мами, які Оксана збиралася віддати ввечері.
Ну що, знову під кінець дня втечеш? запитала сусідка по робочому місцю, помітивши, як Оксана поглянула на годинник.
Потрібно, відказала вона автоматично, хоча шия під коміром футболки вже спітніла, і в грудях пульсувала втома.
Робочий день тягнеться, мов холодець. Листи, дзвінки, нескінченний чат у Телеграмі відділу. Десь усередині дня начальниця визирнула з кабінету.
Оксано, слухай. На вихідних підрядник вимагає зведену таблицю, а я в суботу їду до сестри в Черкаси. Зможеш підхопити? Нічого складного, просто звести фінанси. Години три-чотири, все вдома можна доробити.
Слова «нічого складного» зависли у повітрі, як наказ. Колега праворуч ніби раптом зникла за монітором, щоб стати невидимою. Оксана хотіла вже мовити звичне «звісно», але в цю хвилину телефон знову завібрував у кишені. Сервіс нагадувань: «Ввечері: прогулянка 30 хвилин». Влітку вона сама встановила цей режим, після чергового підйому тиску, а згодом зазвичай просто змахувала їх не глянувши.
Зараз не змахнула. Просто вдивлялася у нагадування, ніби це щось живе і уважне до неї.
Оксано? перепитала начальниця.
Оксана втягнула повітря носом. Голова гуділа, але глибоко всередині виникло вперте, хоч і невпевнене відчуття: якщо знову погодиться, знову просидить до ночі, потім заболить спина, а в неділю прання, вареники для сина, мамина поліклініка.
Я не зможу, прошепотіла вона і сама здивувалася, як спокійно прозвучали ці три слова.
Вигляд начальниці здивовані підняті брови.
Як це? Тобі ж
Мама, тут Оксана вирішила назвати те, чим виправдовувала постійні запізнення, але чомусь ніколи не застосовувала для відмови. Та ще лікарка рекомендувала менше братися за понаднормову. Перепрошую.
Не стала уточнювати, що поради щодо менших навантажень були давно і між іншим. Але ж казала лікарка.
Зависла тиша. В середині все стиснулося: зараз начнуться невдоволене зітхання, натяки про «єдиний колектив» і «надію».
То й добре, начальниця вже готувалася розвинути тему, але махнула рукою. Ще когось знайду. Працюй далі.
Коли двері зачинилися, Оксана відчула, що вся її спина волога. Пальці, якими стискала мишку, тремтіли. Провина навязливий, знайомий супутник прошепотіла: треба було погодитись, що ж тут важкого, лише кілька годин у суботу.
Проте поруч з провиною тихесенько жило ще одне нове для неї відчуття полегшення. Наче зняла важку сумку з плечей і присіла.
Увечері, замість забігати в «Рукавичку» по продукти для звіту, Оксана вийшла з поліклініки і не кинулась на зупинку. Притихши біля дверей, вирівняла дихання і тільки тоді відчула, як ноги гудять після робочого дня.
Мамо, завтра приїду до тебе, сказала вона у слухавку, коли, вистоявши чергу, зібрала результати.
Оксана, а може сьогодні все ж заглянеш? голос мами, як завжди, трохи укоряє.
Мам, я втомилася. Уже пізно і мені ще треба дістатися додому, повечеряти нормально. Твої ліки куплю, не хвилюйся. Вранці привезу.
Вона чекала бурі, але в трубці лише зітхання.
Ну то сама вирішуй, ти ж не мала.
«Не мала», Оксана всміхнулась. Пятдесят пять років, двоє дорослих дітей, кредит майже сплачено, а все одно здається, ніби досі повинна всім доводити, що хороша донька, мати, працівниця.
Дома тихо. Син у вайбері відправив докірливий стікер: «Не приїду, завал на роботі». Оксана поставила чайник, нарізала помідори. Хотіла вже схопити пилосос підлога давно просить прибирання але раптом просто сіла за стіл, налила собі чай і дозволила гуртці охолонути, гортаючи книжку, яку почала ще у відпустці.
В підсвідомості тихо мугикав знайомий голос: треба розвішати білизну, перемити каструлі, доробити звіт, пошукати мамі нову клініку. Він став не таким гучним. Крізь тріщинку між всім цим обовязковим проникло скромне українське: «А можна й пізніше».
Вона читала неквапливо, повертаючись до абзаців, які пропустила. В якийсь момент помітила, що просто дивиться у вікно і не квапиться. За шибкою ковзали вогники ліхтарів, рідкі перехожі несли пакети, собаки ліниво йшли поруч.
Нормально, сказала вона собі вголос, підсумовуючи. Нічого страшного, якщо підлога не блищить.
І ця думка вже не здавалася гріховною.
* * *
Наступного ранку все закрутилося, ніби і не було її «вчора». Мама зателефонувала о девятій:
Оксано, ти точно приїдеш до обіду? Мені о 11 треба тиск поміряти, лікарка приїде.
Буду, відповіла Оксана, натягуючи джинси однією рукою й пакуючи у сумку тонометр іншою.
Син скинув гудок у месенджері.
Ма, слухай, у нас питання з квартири. Можеш сьогодні ввечері поговорити? голос відсторонений, ніби розмовляють не про сімю, а про справу.
Зможу. Після сьомої давай, Оксана шнурює кеди. Я їду до бабусі.
Опять? не втримався син.
Опять, спокійно каже вона.
У маршрутці хтось сварився з водієм, ззаду гриміли пакети. Оксана трохи задрімала, тримаючись за тонометр, і прокинулася вже біля маминого парадного.
Мама зустріла її у вечірньому халаті, з традиційно невдоволеним виразом обличчя.
Ти пізно. Лікар буде, а тут бардак, кивнула в бік кімнати зі стосом одягу на стільці.
Раніше, у такі моменти, Оксана спалахувала миттєво: «Я, значить, тут бігаю, а в тебе бардак?!». Далі сором, втома.
Тепер вона завмерла на порозі, поклала сумку, вдихнула на повні груди. Ясно уявила, як завжди все йде по колу: слова, образи, сльози. Як після чергової суперечки витирає очі хустинкою, вигадуючи виправдання дітям, чому знову не в настрої.
Мамо, тихо сказала вона. Розумію, що ти хвилюєшся. Давай спершу накриємо на стіл, потім я візьмуся за речі. Сили не безкінечні.
Мама скривилася, відкрила рот, але щось прочитала у погляді Оксани. Не злість, не слізну прохання, а спокійну впертість.
Ну гаразд, буркнула вона. Став свій апарат.
Як тільки лікарка пішла, мама, крутнувши завязки халата, раптом заговорила не своїм суворим голосом:
Ти не думай, я ж не з принципу. Просто самій страшно.
Оксана стояла коло раковини, полоскала горнятка. Вода ледь тепла, у пальцях трохи пощипує від мийного засобу. Від маминого зізнання всередині щось і тане, і тисне.
Я знаю, відгукнулася вона. Мені теж буває страшно.
Мама пирхнула, відволіклась на телевізор. Але до кімнати повернусь тиша, ніби між ними обережно натягли нову нитку не натягнуту до болю.
* * *
На зворотному шляху Оксана зайшла до аптеки біля двору там якраз стояла сусідка з їхнього підїзду, та, що завжди з коляскою й важкими торбами. Зараз без коляски, розгублена.
Не можу розібратися, які вітаміни чоловікові, пробурмотіла вона, стискаючи записник. Лікар дві назви записав, тут ще й акції!
Раніше Оксана б подивилася у смартфон у всіх турбот вистачає. Сьогодні ж їй стала близькою ця розгубленість біля аптечного віконця. Мама недавно просила записати нову схему ліків, бо сама плутається. А ще минулої зими Оксана стояла так само, не розбираючись у складних назвах.
Давайте я гляну, запропонувала вона.
Відійшли до стіни, Оксана насунула окуляри, вчиталася у рецепт. Розібрала, перепитала у фармацевтки, показала потрібну пачку.
О, дякую вам, полегшено видихнула сусідка. А то вже геть голова не варить. Знаю, ви з мамою мороки маєте, в усьому цьому орієнтуєтесь.
Оксана усміхнулася.
Та яка там орієнтація. Просто вже набила руку
На виході сусідка помовчала, зніяковіла:
Можна, якщо що, до вас порадитись? Бо чоловік мій впертий сам читати не буде
Раніше Оксана завжди говорила «так, заходьте», а тоді шкодувала, коли дзвонили надвечір. Тепер коротко поміркувала не звалила б собі ще одну обовязковість.
Звісно, телефонуйте, відповіла з паузою. Але краще вдень. Увечері свої справи.
Вимовивши це слово «свої» вона сама аж здивувалася. Наче вперше визнала: її власний вечір не менш вагома причина, ніж чужі таблетки.
Сусідка посміхнулась і прийняла за належне. І це потішило Оксану навіть більше за подяку.
* * *
На вечерю Оксана приготувала найпростіше. Не стала витягати всі каструлі, наче годувати цілий гуртожиток здебільшого ж їсть сама, та й син, може, прибіжить. Відварила макарони, трохи посмажила курки, нарізала огірок. Кухня видавалася недовпорядкованою: сорочка сина на спинці стільця, кошик із білизною по кутку. Десять років тому вона б не сіла за стіл, не прибравши все до ладу.
Сьогодні просто підсунула кошик ногою.
Син зателефонував, голос у нього глуздливий:
Мам, із квартирою не так все просто. Пропонують іпотеку, але перший внесок чималий. Можливо, ти зможеш ще трохи допомогти Розумію, що вже давала, ну але
Оксана прикрила очі. Такі розмови завжди болять в одному й тому самому місці. Тут згадуються старі провини: «мало заробляла», «не так виховала», «не зробила як мріяла». І ще стара-смужна зазубрина: колись віддала більшу суму на чоловіковий кволий бізнес, за що досі сердиться на себе.
Яку суму треба? озирається на стіл.
Син сказав. Не нечувану, але відчутну можна взяти із заощаджень, які Оксана збирала на «колись»: зїздити на Азовське море, замінити холодильник, зробити мамі зуби.
У грудях шаруділо, мов старі записки в ящику. То не лише цифри, а й давня образа на себе за «не зроблене». Не поїхала в молодості за розподілом. Не захистила диплом на улюблену тему. Побула з чоловіком довше, ніж треба, а все одно розлучилась.
Мам, якщо що віддам, додав син поспіхом.
Я не думаю, Оксана знає: не віддасть. Все життя так.
Пару секунд тиша. За цей час у голові промайнули його потерті черевички, куплені в кредит, самотні свята без батька, як ночами пригортався до неї, і її власні мрії, відкладені в далекий куток.
Допоможу, нарешті мовила. Але не всю суму. Половину. Другу половину шукайте самі.
Мам син здивовано й трохи розчаровано.
Сашко, рідко промовляла його імя з такою твердістю. Я не банкомат. І в мене також є життя, про себе подумати мусиш.
Тиша. Оксана ловить подих і чекає хвилі докорів марно. Лише трохи тривожно й на диво спокійно.
Добре, нарешті каже син. Ти права. Що даш вже полегшить.
Поговорили ще про його роботу, про сестру, про які-небудь серіали. Коли Оксана завершила розмову у кухні було чути лише хід годинника.
Вона сіла поруч із кошиком білизни, поглянула на нього і раптом відчула: разом із нею у цьому кріслі сидить її тридцятилітня версія завжди винна, завжди «не так».
Ну що, подумки звернулась до себе молодшої. Багато втрачено, так. Але не муч себе цим ще двадцять років.
Ця думка не про мудрість. Просто про тихе примирення. Взяла одну футболку склала. Другу. Решту залишила на завтра. І дозволила собі не поспішати та не доводити все до досконалості.
* * *
У суботу, вільну від підробітків, Оксана прокинулася без будильника. Тіло ще звично прагнуло зіскочити «треба їхати», «треба варити», «треба прати». Але силою лишила себе під ковдрою майже на десять хвилин, прислухаючись, як за вікном хтось вигулює собаку.
Пізніше, випивши чаю і швидко підчистивши кімнату, дістала з верхньої шухляди маленький блокнот. Його подарувала донька до Різдва, сяючи:
Мамо, заведи для себе щось окреме. Пиши, що хочеш зробити просто так, для себе.
Тоді Оксана лише всміхнулась і сховала блокнот. Всередині було порожньо. Які «свої» справи в жінки, що має маму, роботу, дітей?
Тепер розгорнула чисту сторінку. Рука зависла. Жодних грандіозних планів не має. Не мандрівки до Карпат, не навчання на щось престижне, не нові професії. Лише виразно не хочеться придумувати ще один «проект».
Замість цього акуратно написала: «Вечорами гуляти часом просто так, без цілі». І нижче: «Записатися на курси компютерної грамотності у районній бібліотеці».
Не англійська, не гончарство просто надійніше розібратися з тим, чим і так користується, щоб не тягнути сина для запису до лікаря через «єМалятко».
Повернула блокнот у сумку. Вийшла з дому і замість звичного шляху до ринку звернула до затишного двору, де давно не була. Тут спокійно, кілька старих каштанів кидали тінь на лавки. На одній сиділи дві жіночки її віку, обговорювали те, що і вона обмірковує щодня ціни, здоровя, дітей.
Оксана пішла далі, розмірено. Не рвалася вперед йшла у своєму ритмі. Глибоко в грудях було тихо, як у шафі, з якої нарешті винесли стару, тяжку річ.
Жити зовсім інакше вона ще не вміє. Все одно буде зриватися, все одно погоджуватись, злитися, шкодувати. Але тепер поміж цим і собою зявилося невелике внутрішнє віконце: «А чи я цього хочу?»
Повертаючись, Оксана зайшла до бібліотеки, повз яку докумно ходила десять років, жодного разу не заглянувши. Усередині пахло папером і пилюкою, за стійкою піднялася бібліотекарка в жакеті.
Чим можу допомогти?
Я хотіла б дізнатися про курси, Оксана раптом відчула себе школяркою. Для дорослих. Щоб упевненіше користуватись компютером
Бібліотекарка посміхнулася.
Маємо. На вечір, двічі на тиждень. Зараз якраз формується група. Записати вас?
Так, запишіть, відповіла Оксана.
Заповнюючи анкету, акуратно вивела свій вік. Цифра «55» вже не лякала. Навпаки: то позначка, що нарешті має право не поспішати.
Коли повернулась додому, на кухні ще лежала немита сковорідка, на стільці та сама синова сорочка. На столі аналізи мами, непрочитаний лист від начальниці: «Нові завдання на місяць».
Оксана поставила сумку, скинула кофту, пройшла до вікна і просто постояла кілька хвилин. В грудях дихалося рівно і легко. Вона знала: зараз підмиє посуд, зателефонує мамі, відповість начальниці. Але знала головне: поміж усім цим завжди знайдеться маленьке віконечко для себе чашка чаю, сторінка книжки, нетривала прогулянка довкола будинку.
І це знання раптом стало найціннішим.
