Право не поспішати
SMS від сімейної лікарки надійшло, коли Олеся сиділа за своїм столом у львівському офісі, закінчувала черговий лист до бухгалтерії. Вібрація телефону поруч із клавіатурою несподівано розрядила повітря, змусивши її здригнутися.
“Аналізи готові, приходьте сьогодні до шостої,” коротко миготіло на екрані.
Годинник показував без пятнадцяти четверту. Від офісу до поліклініки три зупинки на трамваї черга в реєстратурі, приймальна, шлях назад Ще син Андрій обіцяв “забігти, якщо встигне”, а начальниця зранку кидала тінь нагадування про додатковий звіт. У сумці біля ніг лежали документи для мами, які Олеся мала відвезти з вечора.
Що, знову до вечора поїдеш? прошепотіла Оксанка з сусіднього стільця, коли Олеся поглянула на годинник.
Треба, відповіла вона впівголоса, хоч під комірцем блузи шия була уже мокрою, і в грудях відчувалась важка пульсація втоми.
Робочий день тягнувся, неначе липка паляниця: листи, дзвінки, нескінченний чат у корпоративному месенджері. Десь після обіду начальниця вийшла зі свого кабінету в білих кедах.
Олесю, слухай. Підрядник просить звести дані за вихідні. Я у суботу їду до тітки у Трускавець, ти зможеш підхопити? Нічого складного, просто таблиці переглянути. Три-чотири години, все можна вдома.
“Нічого складного” зависло в повітрі, як приказ. Оксанка сховалася за монітором, ставши невидимою. Олеся розтулила рота, хотіла вже мовити рутинне “звісно”, та телефон тихо завібрував у кишені нагадування з додатку: “Вечірня прогулянка 30 хв.” Колись, ще влітку, після чергового стрибка тиску, сама собі поставила ці нагадування, а потім стирала їх, не дивлячись.
Зараз не стерла. Просто почитала цей рядок, мов би це було щось живе, що чекає її відповіді.
Олесю? перепитала начальниця.
Олеся зробила вдих носом. В голові стояв гул, але глибоко всередині виникло вперте, геть незнайоме відчуття: якщо погодиться, буде сидіти до ночі, потім заболить спина, а в неділю плавно накотить прання, борщ для сина, мамина поліклініка.
Я не зможу, сказала вона, і навіть сама здивувалась, як спокійно прозвучали ці три слова.
Начальниця підняла брови.
В сенсі? Ти ж
У мене мама, Олеся вирішила назвати те, чим зазвичай вибачалася за запізнення, але ніколи за відмову. І лікарка сказала менше перенавантажуватись. Перепрошую.
Не стала уточнювати, що про перенавантаження лікарка згадувала ще рік тому, швидше між іншим. Але ж казала.
Настала пауза. Всередині все стиснулось: зараз буде зітхання, натяки про “команду”, слова про “довіру та підтримку”.
Добре, начальниця махнула рукою, вже не доробляючи фразу. Пошукаю іншого. Працюй.
Коли двері за нею зачинилися, Олеся відчула, що спина в неї вогка. Пальці, якими стискала мишку, тремтіли. Провинна думка, як прудка мишка, пробігла: треба було погодитись то ж всього кілька годин у суботу.
Але поруч із провиною тихо сиділо інше, незнайоме й трохи лякаюче полегшення. Немов зняла важку торбу і нарешті сіла.
Ввечері, замість ринутися в супермаркет і по дорозі брати папери для звіту, Олеся виходила з поліклініки й не поспішила на зупинку трамваю. Зупинилася біля дверей, вирівняла дихання, і вперше ясно відчула: ноги гудуть від цілоденного бігу.
Мам, я прийду до тебе завтра, сказала вона трубці, коли набрала номер, відстоявши чергу і отримавши результати.
А сьогодні не забіжиш? в голосі матері, як завжди, ледь чутна докірлива нотка.
Мамо, я змучена. Вже пізно, ще додому, хоч раз поїсти нормально. Таблетки тобі куплю. Привезу вранці.
Очікувала бурі, але замість неї голосний видих:
Ну дивись, ти ж доросла.
“Доросла” Олеся всміхнулась. Пятдесят пять років, двоє дорослих дітей, майже виплачена іпотека, а серце все ще шукає, кому довести, що добра дочка, мама, працівниця.
Вдома було тихо. Син в месенджері повідомив, що не приїде “купу справ на роботі”. Олеся поставила чайник, порізала помідор. Рука сама потяглась за пилососом, бо підлога вже давно просилась до нього. Але раптом просто сіла за стіл, налила чай і дала йому трохи вистигнути, гортаючи книжку, яку читала ще минулого літа.
Десь на дні душі дзижчав голос: ще розвісити білизну, помити каструлі, дочитати робочий лист, знайти мамі клініку. Але голос цей раптом став глухим. Між настирливим “треба” зявилась тріщина, крізь яку просочилось несміливе: “А можна й пізніше”.
Вона читала не поспішаючи, навіть поверталася до абзаців, які пропустила поглядом. В якийсь момент зловила себе на тому, що просто дивиться у вікно й ніде не квапиться. За шибкою тягнулися світла, кілька рідких пішоходів тягли за собою торбинки, собаки неквапливо плентались поруч.
І нехай, сказала вона вголос, сама собі, як підсумок. Не страшно, що підлога не блищить.
Ця думка чомусь не здалась злочинною.
* * *
Наступного дня життя знову закрутилось, ніби вчорашнього сповільнення і не було. Мама подзвонила о девятій ранку з легким тремтінням у голосі:
Олесю, ти точно до обіду будеш? Мені на одинадцяту тиск міряти, доктор має прийти.
Буду, кинула Олеся, вже натягуючи джинси однією рукою, а другою запихаючи тонометр у сумку.
Син прислав повідомлення.
Ма, дивись, в нас з квартирою питання, ввечері зможеш поговорити? голос був діловий, трохи відсторонений, мов справжній переговорник, а не син.
Зможу. Після сьомої, я до бабусі їду.
Знову? не стримався син.
Знову, спокійно відказала Олеся.
В маршрутці хтось сварився з водієм через решту в гривнях, у кутку шаруділи пакетами. Олеся задрімала, міцно тримаючи тонометр, і прокинулась уже біля маминого підїзду у Самборі.
Мама зустріла її у халаті, з характерним виразом роздратування.
Запізнилась. Лікар зайде тут бардак, кивнула на кімнату, де справді на стільці валялася купа светрів.
Раніше, в такі моменти, Олеся спалахувала, як сірник, слова сипались, не обдумавши: “Я, значить, мчу сюди з кінця міста, а тут у тебе халепа?!”. Потім заливала себе провиною й втомою.
Тепер, стоячи на порозі, вона поклала сумку, вдихнула. Чітко уявила їхній давній сценарій лайка, образи, важке виховання. Та й після сварки скаржитися Андрієві чи Марусі: “Мамо знову не в настрої”.
Мамо, м’яко сказала вона. Я розумію, ти хвилюєшся. Давай спершу все для лікаря приготую, а речі потім розкладу. У мене обмаль сил.
Мама стиснула губи, хотіла щось відказати, але, мабуть, у Оселиному погляді прочитала не образу, не сльозу, а тиху твердість.
Ну, став свій апарат, буркнула вона.
Коли лікар пішла, мама, закручуючи ремінь халата, заговорила чужим голосом:
Не подумай, я не зі зла. Просто самій страшно.
Олеся стояла біля митої чашки. Вода була ледь теплою, пальці пощипувало від миючого. Від маминого зізнання під грудьми щось мяко потеплішало й одночасно засмутило.
Знаю, сказала вона. Мені теж буває страшно.
Мама фиркнула, ніби перебільшує, переключилась на телевізор. Але в кімнаті впала тиша як натягнули нитку повільніше, без ривків.
* * *
Повертаючись ввечері додому, Олеся зайшла в аптеку під підїздом. Перед нею стояла сусідка з другого поверху, яка колись завжди тягала коляску й сумки. Тепер без коляски, розгублена.
Ніяк не розберуся, які вітаміни чоловікові, прошепотіла вона, стискаючи блокнот. Лікарка написала дві назви, а тут ці знижки, у голові каша.
Раніше Олеся кивнула б і уткнулася у телефон: своїх турбот досить. Але зараз раптом відчула знайоме оце розгублене тупцювання під прилавком. Мама теж просила записати графік прийому, бо все плутає. Сама Олеся торішньої зими стояла так само, не розуміючи, чим відрізняється один препарат від іншого.
Давай гляну, запропонувала вона.
Відсунулися до стіни, Олеся вдягла окуляри, уважно все передивилася, перепитала у фармацевтки, знайшла потрібну коробку.
Спасибі вам, видихнула жінка. Голова обертом. А ви ж розумієтеся, у вас мама хворіє.
Олеся всміхнулася.
Не те щоб добре розуміюся. Просто знайоме.
Коли вони вийшли з аптеки, сусідка вагалась.
Можна інколи до вас порадитись? А то мій впертий, читати не буде.
Раніше Олеся б махнула: “Звісно, заходьте коли треба”, а потім би карала себе, коли дзвонили вечорами. Зараз затрималась на мить, дослухаючись до легкого хвилювання: а чи не перевантажить себе знову.
Дзвоніть, сказала після паузи. Але краще вдень. Ввечері у мене свої справи.
Це слово “свої” подіяло дивно. Так, наче вперше визнала, що її вечір вагома причина.
Сусідка кивнула, не здивувалась. Це потішило навіть більше, ніж подяка.
* * *
Ввечері Олеся приготувала просту вечерю макарони, куряче філе, порізані огірки. Синова сорочка бовталася на спинці стільця, в куті стояла корзина з невідсортованою білизною. Років десять тому вона б не сіла їсти, доки все не прибрала.
Зараз просто відсунула корзину під стіну ногою.
Коли зателефонував син, його голос був напруженим.
Ма, все не просто. Дають іпотеку, але перший внесок великий. Думали, може підтримаєш ще треба трохи грошей Розумію, і так допомагала, але
Олеся на мить стулила очі. Ці розмови завжди піднімали з глибини все старе: “погано виховала”, “не те життя дала”, а ще щоденну занозу: колись допомогла чоловіку запустити безглуздий бізнес й досі себе картає.
Скільки треба? сперлася на стіл.
Названа сума була не фантастична, але вагома. Зняти з невеликих заощаджень, відкладених на своє: поїхати до моря, новий холодильник, мамині зуби.
У грудях шелестіло, ніби у столі нишпорить вітерець. Там лежали всі старі невдалі рішення. Не поїхала після університету до Києва, не захистила диплом на омріяну тему. Довго жила з чоловіком, врешті залишившись і так на самоті.
Ма, повернемо, поспішно пообіцяв син.
Я не думаю, сказала Олеся.
Витримала декілька секунд для сина, мабуть, ціла вічність. За цей час у памяті спалахнули його перші черевички, святкування на двох, його дитячі сни, її власні мрії, що пилися у скриню “на потім”.
Я допоможу, відповіла тихо. Але не всю суму. Половину. Решту мусите знайти самі.
Ма в голосі сина прозвучала образа.
Андрію, вона рідко вимовляла його імя так. Я не банкомат. І маю право думати й про себе.
Тиша. Олеся слухала власне серце і чекала старої хвилі сорому. Але вона не накотила. Було тривожно і водночас злегка спокійно.
Гаразд, нарешті сказав син. Ти права. Дякую. Якраз допоможе.
Ще трохи говорили про роботу, Марисю, серіали. Коли поклала слухавку, на кухні вперше стало чути цокання годинника.
Вона сіла на табурет біля корзини з білизною, подивилася і відчула, як поруч ніби присіла її тридцятип’ятирічна версія: загнана, завжди винна, в якої здавалось, що всі навколо чекають більше.
Що ж, подумки звернулась Олеся до себе юної. Так, ми багато втратили. Але це не привід мучити себе ще двадцять років.
Ця думка не була драматичною. Швидше маленьке порозуміння. Взяла одну футболку, склала. Потім другу. Решту залишила на завтра. І дозволила собі не доводити все до ідеалу.
* * *
У суботу, вільну від підробітків, Олеся прокинулась без будильника. Тіло за інерцією хотіло зіскочити “треба їхати”, “варити”, “прати”. Але вона втримала себе ще десять хвилин, слухаючи, як за вікном шарудять кроки.
Випила чаю, протерла пилюку й дістала маленький блокнот з комода подарунок дочки на Миколая з написом: “Мамо, це для тебе. Записуй мрії.”
Тоді Олеся тільки усміхнулася, а блокнот сховала для себе часу не було.
Тепер відкрила чисту сторінку. Рука зависла: ні грандіозних мандрів, ні різкої зміни життя. Просто не хотілося створювати ще один “проєкт”.
Вивела: “Хочеться ввечері іноді просто гуляти без мети”. І нижче: “Записатися на курси компютерної грамотності в районній бібліотеці”.
Не англійська, не кераміка, не те, чим хваляться в соцмережах. Просто впевнено розібратися з реєстрацією онлайн. Втомилася весь час просити сина допомоги із записом до лікаря.
Сховала блокнот у сумку. Вийшла з дому й не звернула, як завжди, до маркету, а пішла у двір, давно забутий. Тут було затишно, під старими каштанами тінили лавки. На одній сиділи дві її ровесниці, обговорюючи ціни й дітей.
Олеся йшла своїм темпом. В грудях було незвично просторо як у шафі, звільненій від надлишку речей.
Вона ще не навчилася жити інакше. Все одно буде зриватись, погоджуватись, сердитись, шкодувати. Але між цим і собою тепер є невелике місце, де можна вловити запитання: “А чого хочу я?”
Повертаючись, зайшла до бібліотеки, повз яку десять років ходила, жодного разу не зупинившись. Всередині пахло книжками і пилом, за стійкою піднялася жінка у синьому светрі.
Вам допомогти?
Я хотіла дізнатись за курси ну, для дорослих. Щоб з компютером не лякати себе постійно.
Бібліотекарка всміхнулась.
Є такі. Зустрічаємось двічі на тиждень увечері. Група тільки формується. Записати?
Запишіть, тихо сказала Олеся.
Вписуючи себе в анкету, вивела: “55”. І ця цифра вже не здавалась їй тягарем. Радше, позначкою, що стоїть біля дверей, за якими вона може не поспішати.
Коли прийшла додому, на кухні ще стояла недомита сковорода, на стільці сорочка сина, на столі аналізи мами й непрочитаний лист від начальниці з темою “Нові задачі”.
Олеся поставила сумку, зняла светр, підійшла до вікна й просто постояла. У грудях сходив спокійний подих. Вона знала: зараз буде мити посуд, потім телефонувати мамі, відповідати на лист. Але ще важливіше десь всередині обовязково залишиться крихітне віконце для себе: чашка чаю, сторінка книжки, коротка прогулянка двориком.
І це знання було найбільш справжнім і вагомим.
