Той же ранок, коли будильник ще не пролунав, я вже сиділа на краю ліжка. У вікні пробився сірий лютий світ, а за шторами ледь-ледве підбирався містотуман над Києвом. Спина боліла після сну, пальці на руках були трохи набряклі, як і звичано поранку. Я полишилася на місці, доки голова не перестала крутитися, а потім лише повільно піднялась.
На кухні панувала тиша. Олег вже вийшов на ранкову пробіжку, що став для нього ритуалом після того, як лікар сказав знизити холестерин. Я включила чайник, вийняла з шафи дві кружки і одну сховала він завжди пє лише воду. Поки вода нагрівалась, я перевірила телефон. У сімейному чаті нічого нового, лише фотографії внука Сава, які син надіслав ще ввечері: хлопчина в садочку тримав картонну ракету. Я усміхнулася і відчула те звичне тепло в серці саме заради них я терплю затори, звіти, нескінченні планерки.
Моя робота в районній поліклініці відділ кадрів опора вже двадцять вісім років. Спочатку я була молодшим інспектором, потім провідним фахівцем. Лікарі, медбрати змінювалися, головврачі приходили і йшли, а я залишалася. Я знала, у кого діти, хто у шлюбі, кому треба підказати, як оформити відпустку по догляду, а кого вчасно підштовхнути, щоб не забув принести довідку.
Останні роки стали важчими. Паперові справи замінили електронні системи, звіти множаться, зверху вимагають цифр і таблиць. Я нарікала, але вчилася користуватись новими програмами, записувала паролі в блокнот, зберігала акуратні папки на робочому столі. Мені подобалося відчуття, що я потрібна, що без мене цей тихий хаос розпадеться.
Я налила собі чай, додала скибку лимона і сіла біля вікна. На подвірї дворник розбирав сніг, рідкісні машини виїжджали вулицею. Я уявила, як через десятьпятнадцять років буду дивитися на той же двір, вже з балкона, закутана в теплий халат, а поруч сидітиме підрослий онук, крутитиме ногами і питатиме, чому сніг такий сірий.
Ця картина живе в моїй голові давно. Літом додавався дачний будиночок, облуплені стіни, грядки, на яких я, хоч і воркаючи, поливала кріп, а ввечері сиділа біля мангалу і сперечалась з Олегом, скільки солі класти до шашлика. Старість здавалася зрозумілою, хоч і не надто радісною своєю.
Двері скрипнули, і кросівки проскрипіли в коридорі. Олег зайшов на кухню, подихнув ароматом холодного ранку.
Знову чай без цукру? спитав, витираючи шию рушником.
Лікар ради, менше цукру, нагадала я.
Він усміхнувся, налив собі воду з фільтра. У нього вже трохи сиві виски, вузьке лице, яке стало ще суворішим. Колись мене тішили його різкі скули і впевнений погляд, а тепер я бачила втомленість і приховане роздратування, яке він намагається приховати.
Сьогодні затримуюсь, сказав, глянувши у вікно. Вечері не чекай обіду.
Знову нараду? запитала я. Чи твої курси англійської?
Він скривився.
Не курси, а заняття з викладачем.
Ага, зрозуміло, кивнула я. З викладачем.
Він кинув на мене швидкий погляд, потім мовчав. У мене в животі стискалося. Останнім часом ми часто залишали незавершені фрази, недомовленості. Слова, які не вимовляли, важчили в повітрі більше, ніж будьяка розмова.
Я одягнулася, перевірила, чи зачинене вікно в спальні, і, як завжди, взяла звязку ключів. Метал холодив руку. Ці ключі були зі мною стільки років, що я вже не замислювалася, куди їх перекладаю: дім, машина, дача, поштову скриньку мій маленький набір впевненості.
У маршрутці було тісно. Люди мовчки гляділи в телефони, хтось зевотав, хтось тихо скаржився на зупинки. Я притиснула сумку до себе і думала про день. О 12:00 треба буде зателефонувати мамі, спитати, як тиск. Їй сімдесят три, вона живе в сусідньому районі і вперто відмовляється переїжджати ближче до сина.
Я тут усіх знаю, казала я. В аптеці, в магазині, в поліклініці. Куди я поїду?
Кожен раз кивала і в глибині душі розуміла її. Звичні стіни, знайомі обличчя, маршрут до зупинки, який можна пройти з очі закритими. Це давало відчуття, що я ще на своєму місці.
У поліклініці пахло хлором і ліками. На вході охоронець кивнув. У коридорах вже стояли пацієнти, хтось сперечався з реєстратурою, хтось поглядав на годинник. Я зайшла в свій кабінет, зняла пальто, увімкнула компютер і пішла за кипятком.
Відділ кадрів був заповнений: три столи, шафа з особовими справами, старий принтер, що гуркотів і грав папір. Моя колега, молода жінка близько тридцяти, розкладала якісь папери.
Доброго ранку, кинула вона. Чула новину?
Яку? поставила я кружку на стіл і сіла.
Головврач зібрав усіх керівників відділів о десятій. Кажуть, буде про оптимізацію.
Слово зависло, як сквозняк. У мене всередині стиснулося. Оптимізація останніми роками означала лише одне: скорочення людей.
Може, знову новий звіт, спробувала я відвязатися.
Може, не впевнено відповіла дівчина.
Робота крутиться. Приходять лікарі, приносять заяви, питають про відпустки. Я механічно пояснювала, підписувала, вводила дані в систему. Думки постійно поверталися до того слова, що прозвучало вранці.
О десятій мене викликали в актову залу разом з начальником відділу кадрів. Там вже сиділи завідуючі відділеннями, старші медсестри. Головврач, чоловік близько шістдесяти, вийшов на трибуни, поправив краватку.
Він говорив про реформу, нові стандарти, про потребу «підвищення ефективності». Я слухала, ніби крізь вату. Потім прозвучало, що штатний розпис буде переглядатися, частину функцій обєднають, десь будуть «надлишкові одиниці».
Конкретні рішення будуть прийняті протягом місяця, сказав головврач. Керівники підрозділів отримають списки посад, які підлягають скороченню.
Слово «посад» важко лягло. Я відчула погляд начальника відділу кадрів, який швидко відвернув очі.
Після збору я повернулася в кабінет і закрила двері. Колега вже знала все новини розходяться миттєво.
Думаєш, нас це торкне? спитала вона, нервово граючи ручкою.
Не знаю, відповіла я. У нас і так бракує людей.
Але якщо обєднають з бухгалтерією чи ще з ким не доч finished
Я згадала, як минулого року в сусідній поліклініці скоротили одного кадріка, залишивши троє працювати на двох. «Встигнуть», сказали тоді.
Я намагалася повернутись до справ, та цифри розмивалися перед очима. Перед обідом я зайшла до начальника відділу кадрів.
Можна хвилинку? запитала, трохи відкривши двері.
Він кивнув, не піднімаючи очей від монітора.
Ти чула? почала я.
Чула, коротко відповів він.
Наш відділ спіткнулася.
Він нарешті подивився на мене. У його погляді була втома.
Наталіє, поки нічого конкретного не знаю. Чекаємо вказівок зверху. Як тільки буде інформація, я скажу.
Я кивнула й вийшла. У коридорі стало жарко, хоча на мені був лише тонкий светр. У голові зявилася цифра мій вік. Пятдесят. Не сорок, коли ще можна було щось спробувати. Не тридцять, коли можна було ризикувати. Пятдесят.
Додому я прийшла пізніше, ніж зазвичай. У маршрутці застрягла в заторі, і весь час дивилася у вікно, не бачачи вулиць. Думки крутились колом. Якщо мене скоротять, яку роботу знайду? Хто візьме в кадри жінку мого віку, хоч і з досвідом? У приватну клініку? У якийсь коледж? І чи захочу я починати все спочатку, вчитися новим програмам, вливатись у чужі колективи?
Олесь прийшов близько девятої. На ньому був костюм, який одягав на важливі зустрічі. Він зняв піджак, акуратно повісив його, потім пішов на кухню.
Ти обідала? запитав.
Чекала тебе, відповіла я. Щоб розігріти суп?
Не треба, я вже поїв, сказав і налив собі чай. У нас сьогодні було збори.
У нас теж, сказала я. Про скорочення.
Він підняв брови.
Тебе?
Поки не знаю. Сказали, що штат будуть переглядати.
Він мовчав, потім сів навпроти.
У мене теж новина, сказав. Запропонували контракт за кордоном.
Я не одразу зрозуміла.
Де саме?
У Німеччині. Філія компанії запускає новий проєкт. Потрібна людина з досвідом. На дватри роки.
Я дивилася на нього, не відчуваючи обличчя.
Ти згодився? спитала.
Я сказав, що подумаю, відповів. Але, чесно, це серйозний шанс. І за гроші, і за досвід.
Слова про заробіток вразили мене найсильніше. Гроші завжди були вагомим аргументом, який важко спростувати. Квартира, ремонт, допомога сину з іпотекою, ліки для мами. Все це стояло за сухою фразою.
На дватри роки, повторила я. І що я буду робити ці дватри роки?
Він відвернув погляд.
Можна обговорити варіанти. Ти можеш їхати зі мною. Там теж потрібні спеціалісти з кадрів. Я дізнаюсь.
Я уявила чуже місто, незрозумілу мову навкруги, спроби пояснитися на мові, яку памятала лише з уроків у школі. Уявила маму, що залишиться одна, сина з родиною, внука. І себе, що стоїть у супермаркеті під Гамбургом, шукає сметану на полицях, де все написано чужими літерами.
Або можеш залишитися, продовжив він. Працювати тут, бути з онуком. Дватри роки пролетять.
Він говорив впевнено, але в голосі звучала невпевненість. Я помітила, як він стискав пальці на кружці.
А якщо не прольотять? тихо спитала. Якщо ти там залишишся?
Він зітхнув.
Я ж не планую емігрувати. Це робочий контракт.
Робочий контракт теж можна продовжити, сказала я. Там нові можливості, нові звязки. А тут
Я не довела. «А тут» означало все, що стало звичним і важким. Черги в поліклініці, нескінченні ремонти доріг, ціни в магазинах, новини по телебаченню, від яких я давно вже не чекала нічого доброго.
Ми замовкли. У тиші було чути, як у сусідній квартирі хтось пересуває стілець.
Давай не сьогодні, сказав він нарешті. Я теж втомився. Обговоримо на вихідних.
Я кивнула. Відчувала, як у мене піднімається хвиля, але не знала, чи це страх, гнів чи втома.
Ніччю я довго не могла заснути. Слухала, як чоловік дихає поруч, як за вікном проїжджають рідкісні машини. Думки стрибали: скорочення, контракт, мама, онук, моє тіло, яке все частіше нагадувало про себе коліно, спина, тиск.
Вранці я подзвонила сину. Він відповів на ходу.
Мам, я на планерці, прошепотів. Все нормально?
Так, відповіла я. Пізніше передзвониш.
Я не хотіла говорити про це під час розмови. Не знала, що саме сказати. «Тато збирається їхати», «Мене можуть звільнити»? Як це прозвучить для людини, яка тількиЯ зрозуміла, що найголовніше це не те, куди мене занесе дорога, а те, як я залишуся вірною собі, своїм близьким і своїм цінностям.
