Право в черзі
Вранці Семен Петрович прокидався рано, ще до сигналу старенького мобільного. Будильник він ставив звичкою з часів, коли працював на заводі в Дніпрі і боївся спізнитися на зміну. Тепер страху не було, та рука кожен вечір сама тягнулася до телефону, ставила на сім нульнуль, і, вкладаючи голову в подушку, він відчував дивне спокійне передчуття ранкового дзвінка.
Прокидався він, як правило, о пів на шосту. Лежав, слухав, як у під’їзді хлопають двері, як молодий сусід з верхнього поверху квапиться на роботу і падає щось важке на підлогу. У кімнаті було прохолодно, з вікна сковзало холодне повітря рама стара, склопакетів він так і не поставив, бо не було грошей. На підвіконні самотньо стояла чашка з висохлим слідом вчорашнього чаю. «Треба б помити», думав він, перевертаючись на інший бік, трохи відкладаючи момент підйому.
Квартиру він отримав в обмін на померлу Олену ще в девяностих. Дві кімнати, кухня, маленький коридор. Усе давно знало до найменших плям на лінолеумі. У спальні стояв старий серван, у якому зберігалися посуд, фотографії та кілька папок з документами. Папки він не любив торкатися: у них було його життя трудова книжка, довідки, копії наказів, листи. Дивлячись на них, він відчував втому.
Піднявшись, натягнув теплий халат і пішов на кухню. Запалив газ, поставив чайник. На підвіконні стислися горщики з квітами, які колись любила Олена. Тепер він поливав їх за розкладом, який сам вигадував, і іноді розмовляв з ними, коли в квартирі ставало занадто тихо.
Внук Дмитро обіцяв прийти ввечері, допомогти з телефоном і принести нові фотографії правнуків на флешці. Дмитро завжди говорив швидко, вкладаючи англійські слівця, яких Семен Петрович не розумів, та кивав, щоб не виглядати зовсім відсталим. Син Андрій жив у сусідньому районі, працював в автосервісі, приїжджав у вихідні, привозив продукти і завжди квапився.
Пенсія Семену Петровичу вистачала в мізках. Комунальні послуги, ліки, продукти. Іноді, коли вдавалося зекономити, він купував собі оселедець і шматок ковбаси. На літо відкладав трохи, щоб їхати на дачку, яка вже давно виглядала більше як зарослий сад, ніж відпочинковий куточок. Але там стояв старий будиночок, і коли він приїжджає, відчуває, що ще може щось зробити власними руками.
Вважав себе людиною неконфліктною. Весь час уникав сварок, не вимагав зайвого. На заводі, де працював понад тридцять років, його поважали за те, що він не втягується в конфлікти і завжди виконує план. Коли настав час оформлювати пенсію, він зібрав, що попросили, підписав, що дали, і піднявся додому, не вчитуючись у деталі. «Що дадуть, те й буде, казав він тоді Олені. Нам з тобою багато не треба».
Олени вже не було шість років, і іноді він ловив себе на думці, що розмовляє з порожнім стільцем навпроти. Особливо ввечері, коли увімкнув телевізор і сів вечеряти. Стілець стояв там же, де й раніше, і він не наважувався його прибрати чи переставити.
Того дня, коли все почалося, він пішов у поліклініку забрати результати аналізів. Зимою у нього підхватило серце, лікар призначив таблетки і сказав періодично здавати кров. У реєстратурі, як завжди, була черга. Люди стояли, сиділи на жорстких стільцях, хтось бурчав тихо, хтось смиренно дивився в підлогу.
Семен Петрович зайняв місце біля стіни і став чекати. Перед ним дві жінки енергійно обговорювали щось, спочатку він не слухав, а потім одне слово зачепило його слух.
Перерахували пенсію, говорила одна в вязаній шапці, поправляючи пакет. Уявляєш, на дві тисячі гривень більше стало. А то недоплатили, стаж не врахували.
Ні, серйозно? недовірливо відповіла друга. Вони самі так пересчитали?
Яка там самостійність. Син їй в інтернеті щось знайшов, якісь зміни. Пішли, заяву написали, в архів запит подали. Виявилось, що її роботу в колгоспі не врахували. Тепер їй доплачують.
Семен Петрович підняв голову. «Стаж», «колгосп», «архів» слова йому були знайомі. Він згадав, як у молодості кілька років працював в будівельному тресті в іншому місті, а потім повернувся на завод. Коли оформлював пенсію, йому сказали, що документів немає, архів згорів, і він, пожимаючи плечима, підписав згоду.
«Ну, нема так нема, подумав він тоді. І так проживемо». Так він розмірковував усе життя.
Жінки продовжували говорити, переходячи на інші теми, а у його голові закотилося «на дві тисячі більше». Дві тисячі це ліки на місяць. Або комунальні послуги взимку. Або, якщо сильно постаратись, поїздка на дачу навесні.
Коли він вийшов з поліклініки, сніг під ногами скрипів, на зупинці стояли люди. Сів у автобус, притиснувся до вікна і раптом почав у голові перераховувати місячні витрати. Скільки йде на таблетки, скільки на їжу. І як ці дві тисячі могли б трохи підштовхнути його фінанси.
«Брехня, відштовхнув він себе. Скільки ще треба бігати по інстанціях. Лише нерви тріпочуть».
Додому він поставив чай, сів за стіл. По телебаченню йшло токшоу про ціни і тарифи, він не слухав. Погляд випадково упав на серван, на нижню полицю, де лежали папки.
Сів ще трохи, потім піднявся, підбіг до сервана і відкрив дверцю. Папка з написом «Документи» лежала зверху. Він дістав її, поклав на стіл, відкрив. Пожовклі листи, акуратно прошиті. Трудова книжка, копії наказів, довідки про зарплату. Він перелистував, читаючи знайомі назви цехів, ділянок, прізвища керівників.
Там же був документ, виданий при оформленні пенсії. «Стаж трудовий стількито років, страховий стількито». Він провів пальцем по рядкам, намагаючись згадати, де саме зникли його роки в будівельному тресті. Знайшов запис про перевод, а далі порожньо.
Вечором прийшов Дмитро. Скинув куртку, голосно чихнув, пішов на кухню.
Дідочку, привіт. Ну як, як ти?
Як, пожалив плечима Семен Петрович. Живемо. Слухай, Дим, а ти в інтернеті можеш подивитись про пенсію, про перерахунок?
Дмитро здивовано підняв брови.
А що це?
Семен розповів йому про розмову в черзі, про колгосп, про архів. Дмитро вислухав, погладив потилицю.
В принципі, так, зараз багато чого можна через інтернет подати. Треба на сайті Держпослуг шукати. Або йти в пенсійний фонд. Але вони там часто відправляють.
А якщо документів немає? запитав Семен. У мене ж у тресті все залишилось. Казали, архів згорів.
Якщо архів згорів, то складніше, чесно сказав онук. Але можна запити писати. Спочатку в архів міста, де ти працював, потім кудись ще. Я можу допомогти. Тільки це не швидко.
Семен кивнув. У нього боролися два відчуття. Одне говорило: «Не торкайся, живи спокійно». Друге тихо шепотіло: «Чому ти маєш мовчати? Ти ж працював».
Коли Дмитро пішов, він довго сидів за столом, дивлячись на відкриту трудову книжку. Нарешті він акуратно склав всі папери назад у папку, але вже не сховав її в серван, а залишив на стільці поруч, ніби завтра вона знову знадобиться.
Через два дні він поїхав у пенсійний фонд. Вранці, натягнувши вовняні шкарпетки і найкращий светр, довго обирав, які саме папери взяти. В підсумку вдавив у старий портфель усе, що стосувалось роботи: трудову книжку, довідки, навіть пожовклий лист з будівельного тресту, де дякували за сумлінну працю.
У пенсійному фонді було людно. Усередині тепло, пахло пилом і дешевою кавою з автомата. На стінах вішали оголошення, біля електронного терміналу стояла черга людей, що не знали, куди натискати. Семен постояв, прислухався, побачив, як молода жінка з дитиною набирає номер, і обережно підкрався.
Дівчино, підкажіть, будь ласка, як тут талончик взяти?
Вона швидко натиснула пару кнопок, витягла з щілини терміналу листок і простягла його.
Ось, вам до спеціаліста з пенсій. Номер сто тридцять другий.
Він подякував, сів на вільний стілець. На табло мигали цифри, голос монотонно викликав людей до вікон. Час тягнувся повільно. Він спостерігав за іншими відвідувачами: хтось нервово листував документи, хтось шепотів з супроводжуючими. Майже у всіх в очах було одне суміш втоми і надії.
Коли його номер засяяв, він піднявся і підйшов до потрібного вікна. За склом сиділа жінка близько сорока пяти років, в окулярах, з акуратно зібраними волоссям. На бейджику було її імя та посада. Вона кивнула.
Доброго дня. Ваш талончик.
Він простяг листок.
Чим можу допомогти?
Я… він поклав портфель на підвіконня, відкрив його. Хотів дізнатись про перерахунок пенсії. Мені сказали, що можливо, стаж не весь врахували.
Вона ледве помітно зітхнула, взяла його паспорт і щось ввела в компютер.
Прізвище, імя, по батькові, дата народження Так. Пенсія у вас призначена у 2006 році. Стаж такийто, коефіцієнт такийто. Що саме вас не влаштовує?
Слово «не влаштовує» задушило його, та він проковтнув.
Я працював ще до заводу, в будівельному тресті, в іншому місті. Коли оформляв пенсію, мені сказали, що документів немає, архів згорів. А тут він махнув трудовою книжкою. Є запис. Можна чи якось врахувати?
Вона простягла руку.
Дайте трудову книжку.
Він передав. Вона переглянула, нашла потрібне місце.
Є запис, та без підтверджуючих документів не можемо включити цей період у стаж. Вам тоді пояснювали?
Пояснювали, кивнув він. Але сказали, що можна запит до архіву подати.
Вона знову зітхнула, голосу стало гучніше.
Запити до архіву ваше право. Але ми їх не робимо. Ви маєте самостійно звернутись до архіву міста, де працювали. Якщо отримаєте довідку, що дійсно працювали, тоді приходьте, будемо розглядати.
А якщо в архіві ну, якщо там нічого не залишилось?
Тоді, на жаль, нічого не можемо зробити. Є встановлений порядок.
Він відчув, як у грудях піднімається звичне смирення. Знову думав сказати «ну добре», і піти. Але цього разу в його голові прозвучав голос Дмитра: «Це твоє право».
Чи можна заяву на перерахунок написати? спитав він, дивуючись власній впевненості.
Жінка підняла брову.
Можете написати, та без нових документів рішення буде негативне. Хочете Так, Семен зрозумів, що навіть найменша перемога це крок до визнання власної гідності.
