Моя донька Ганнуся була справжньою красуньою. Хоч і народилася я її пізно – у сорок з гаком, після того як овдовіла. З першим чоловіком дітей нам Бог не дав.
А от коли поїхала я до своєї двоюрідної сестри у Львів, прожила там два тижні, а повернувшись, через дев’ять місяців народила Ганнусю.
Сусідки, звісно, шепотілися, але я нікому не розповідала, хто батько дівчинки й чому він нас не відвідує.
Навіть найкраща подруга Марія так і не дізналася таємниці. Зате Ганнуся росла на заздрість усім – ясноока, здоровенька, розумненька.
Я ж над нею тремтіла! Вчила розуму, привчала до господарства. Виросла дівчина – врівень, красна, доброзичлива. Закінчила курси у районі й повернулася в рідне село працювати бухгалтером на птахофабрику.
Тут і познайомилася з Романом. Він був із чужинців, недавно приїхав агрономом. Чоловік освічений, не чета нашим селянам. І сподобались вони одне одному. За місяць Роман у коханні зізнався, і одружились вони. Їй – двадцять один, йому – двадцять п’ять. Весілля гуляло все село.
Та от незабаром він почав кудись зникати – на день, на другий, потім повертався. Одного літнього вечора сиділи вони з Ганнусею у бесідці, чайкували. Раптом під’їжджає машина, і виходять із неї жінка з хлопчиком.
“Ось, батьку, привіз тобі сина на канікули”.
Виявилось, у нього вже була сім’я, про яку він навіть слова не промовив. А до сина навідувався регулярно. Ганнуся зраду не пробачила, зібрала речі й повернулася до мене.
Скільки я сліз пролила, а донька мене докоряла: “Не можна так просто чоловіка кидати!”
“Ну і що, що в нього раніше сім’я була? Тепер він тебе любить. Прийми хлопчика, адже це лише на канікули!”
Та Ганнуся була твердою – розлучилася з Романом. Юна та вперта. Зібралася й поїхала до Києва шукати долі. До мене навідувалася часто, але хтоститися було нічим – ні роботи, ні житла, ні чоловіка.
А коли їй виповнилось двадцять вісім, я захворіла, змарніла. Ганнуся все кинула й повернулася до мене. Роман уже був одружений, двоє діточок, а дружина його страшенно боялася, що Ганнуся почне до нього “клинці підбивати”. Така ж модниця зі столиці приїхала!
Та Ганнуся ні на кого не дивилась. Не відходила від мене ні на крок. Доглядала, годувала, лікувала.
Два роки саме на собі тягла, хоча лікарі більше року й не давали. А потім мене не стало…
До Києва Ганнуся більше не повернулася – не припало їй до душі тамтешнє метушливе життя. А дружина Романа все одно тривожилась. Він сам похмурнішав, закрився. Та на моїх поминках був першим помічником. Ганнуся подякувала, але уваги його не приділяла.
А красуня з неї як була, так і залишилася! І тридцяти років їй не даси – молодиця! А у Романа вже сивина на скронях пробивалась.
І от сталося несподіване. Усе село загуло! Із війська повернувся син Ковальових – Андрійко. Двадцятирічний хлопчина – плечища як у дуба, руки сильні.
Дівчата всі як один закохались, чекали, кого він вибере. Та Андрій ні на кого не дивився. Аж одного разу пішов до річки, а там – Ганнуся купається, пливе, волосся по воді стелиться.
Побачив він цю красу – і серце в груді стрепенулось! Сів на березі, чекає, поки вийде. А потім сам у воду кинувся і виніс її на руках.
Вона сміється, виривається, а він не відпускає. Закохався у свою русалку з першого погляду і одразу заміж покликав. Не минуло й двох тижнів, як вони побралися.
Батьки Андрія аж лютіли:
“Що ж ти робиш? Вона ж заміжня була, у місті пожила! А ти ще дитина, який ти їй чоловік? Одумайся!”
Село заворушилось. На Ганнусю всі скоса дивились. А вона? Провела з Андрієм лише два вечори, сиділи над річкою. Та коли серце закохується, хіба йому накажеш?
Прийшли до неї батьки Андрія, просили залишити сина в спокої. Мовляв, не пара вона йому. Зібралася Ганнуся й знову до Києва поїхала. Не буде їй щастя тут – ні з коханням Андрія, ні з осудами селян.
…Минуло сім років.
У місті Ганнусі теж не щастило. Працювала у крамниці, знімала кут. Потім зустріла чоловіка, вийшла за нього, народила сина.
Чоловік був добрим, забезпеченим. Жили у великій квартирі, виховували дитину. Чоловік радив з’їздити до села, щось із домом вирішити.
Та її туди й не тягнуло. Навіть коли на могилу до мене їздила, у селі не показувалась.
Гіркі спогади лишились – про мою смерть, про злі язики. Та дім треба було провідати. Скільки років пустував! Поки збирались, чоловік захворів…
Залишилась Ганнуся вдруге вдовою – у п’ятдесят. Синові п’ятнадцять, ще вирощувати його. Та й дім у селі тривожив. Може, продати?
Зібрались вони з сином улітку та й поїхали. Навідатись до мене, поприбирати, та й людям на очі показатись.
ГаннусяА коли вони підійшли до річки, де колись зустрілися, Андрій вже чекав її на березі — сивий, але все такий самий, як у її спогадах.
