Вероніка Кирилюк була гострою на язик. Що б не траплялося в офісі, вона завжди говорила те, що думала, не цураючись правди, навіть якщо це було неприємно.
Одного разу Марічка весь ранок кокетувала з новим сістемником, між ділом швидко розправляючись із замовленнями. «Ти ж знаєш, що у нього дружина тільки-но в пологовому?» — несподівано закинула Вероніка. І все, веселощі скінчилися.
Або Оленка, яка ніяк не могла кинути палити. Пробувала і пластирі, і льодяники замість цигарок — даремно. Нарешті купила чудо-сигарету, але Вероніка влучно зауважила: «А ти бачила, що там за склад? Я теж ні. Ніхто не бачив. Цікаво чому?»
Усі обходили Вероніку стороною, нікому не хотілося потрапити під її гострі слова. А їй було байдуже: правда ж від цього не переставала бути правдою. Але хто її справді хоче чути?
Коли Вероніка поїхала на стажування за кордон, усе офісне життя ніби розкрилось. Курили біля під’їзду, фліртували з клієнтами, влаштовували божевільні п’ятниці з поцілунками в темних куточках. Одружені й вільні.
Але через три тижні вона повернулась. Раніше завжди — у суворому костюмі, на шпильках, з міцним макіяжем і важким парфумом. А тепер увійшла в пошарпаних джинсах і довгому светрі, який був явно завеликий. Без косметики, волосся неохайно зібране в пучок. На очах — сонцезахисні окуляри, які не зняла, поки не зачинила двері кабінету. Замість парфуму — легкий аромат «Правди».
І що найдивовижніше — не зробила жодного зауваження. Адміністраторку, яка знову не підготувала документи на планёрку, не докорила. Сістемника, що весь час на телефоні з дружиною, не принизила. Навіть не глянула на коробки з паперами, в яких копався юрист.
«Не пройшла стажування», — поставив діагноз юрист.
«Захворіла», — припустила секретарка.
«Закономірно закохалась!» — засміялася Марічка.
«І через це світер на два розміри більший?» — посміхнулася перекладачка.
«Нехай би, але через годину планёрка. Краще підготуйтесь, а не чіпляйтесь», — відповіла хтось.
Та ось годину минуло, а Вероніки все не було. Всі зібрались у конференц-залі, хвилювались.
Раптом сістемник, що сидів біля вікна, скрикнув:
«Та ж вона он там! Дивіться!»
Навпроти, у затишній кав’ярні, за столиком сиділа Вероніка. Але зовсім інша. Не через відсутність макіяжу чи простовитий пучок. Ні. Просто напроти неї був чоловік, що щось розповідав, а вона сміялась.
**Вероніка. Сміялась.**
Всі в конференц-залі не відривали очей від вікна, наче не вірили, що це та сама різка, завжди незадоволена колега.
«Я просто не знайшла сьогодні свою блузку», — сказала вона чоловікові й посміхнулась. «Тому вдягла твій світер».
«Мені більше подобається, коли ти без нього», — відповів він.
Вероніка почервоніла і вдарила його кулачком по плечу.
«Годі».
«Не можу», — нахилився він. «Треба швидше закінчувати роботу та їхати до мене. Чи до тебе. Після того, як ми зустрілися в аеропорту, все змінилося».
«Погоджуюсь».
«До речі, — прошепотів чоловік, — ти світер надягла навиворіт».
«Ой лишенько!»
«Тому однозначно їдемо до мене й знімаємо його».
Вона сміялася. Дістала телефон і набрала номер.
У офісі задзвонив телефон на ресепшені.
«Компанія вітає вас! Вероніка Віталіївна? Добре. Вас тут чекають на планёрці. Як… не приїдете? Невже? Захворіли? Ого… Одужуйте!»
Секретарка вскочила й побігла до зали.
«Наша Веронічка захворіла!»
«Ми бачимо», — кивнув сістемник.
Усі продовжували спостерігати, як вона, цілком здорова, сідала в машину з незнайомцем.
«Вибуде на кілька днів. І не варто їй дзвонити», — сказала Марічка.
«Чому?» — здивувалася секретарка.
«Ти коли-небудь приходила на роботу в светрі навиворіт? А потім сиділа в окулярах, щоб не було видно, як класно провела ніч? Коли тобі все одно, що ти без макіяжу? Коли твої думки не тут, а десь поруч із коханим?»
Секретарка переваривала почуте. Решта теж.
Марічка химерно посміхнулася й вийшла.
«”Захворіла”, “Не пройшла стажування”. Я ж казала — закохалась. Тепер вона інша».
«Надовго?» — похмуро зауважив сістемник.
Марічка подивилася на нього знаючим поглядом.
«Це вже залежить від вас, чоловіки».
А правда була десь поруч. І вона була набагато простішою, ніж здавалося.
