Мене звати Оксана. Тиждень тому мій брат, Тарас, з’явився на порозі мого будинку в селі під Житомиром після багатьох років розлуки. Він передав мені коробку з грошима — заощадженнями всієї його життя — і пішов, залишивши мене в розпачі. Ці гроші печуть мені руки, а його сумна історія розриває серце. Тепер я стою перед болісним вибором: віддати їх дружині та доньці, які його відкинули, чи залишити собі? Моя душа кличе до справедливості, але страх і сумніви не дають спокою. Що робити, коли чесність стикається з болями минулого?
Кажуть, що селяни — одна велика родина, де всі підтримують одне одного. Але життя доводить зворотне. Молодь, ледь дорослішаючи, прагне втекти подалі від рідних місць. Я, як молодша в родині, залишилася з батьками. Моя старша сестра, Марія, рано вийшла заміж і поїхала за кордон з чоловіком. Вона завжди скаржилася, що їй доводилося няньчитися зі мною та Тарасом, і не приховувала, що не терпить нас. Зв’язок із нею обірвався, і сільська ідилія виявилася міфом.
Тарас, мій брат, був іншим. Не геній, але щирий і веселий, він знав мільйон жартів і завжди був душею компанії. Я любила його за відвертість. Він одружився із жінкою з сусіднього села, але не привів її до нас, а переїхав до неї. Тарас поважав важку працю, працював на будівництві, але грошей завжди не вистачало. Його дружина, Наталка, та її родина не відзначалися щедрістю, і Тарасу доводилося крутитися, щоб прогодувати їх. Коли я виходила заміж, його не було — він поїхав на заробітки за кордон. Його дружина була вагітна, і я розуміла, чому він не міг залишитися. Але біль від його відсутності все одно жила в мені.
Роки минали. Я жила з чоловіком, Олегом, і батьками, виховувала трьох дітей. Тарас працював вантажником у портовому місті за кордоном, відправляючи гроші дружині на будівництво дому. Його донька, моя племінниця Софійка, росла, але Наталка не привозила її до нас. Зв’язок із братом майже згас, і я змирилася, що ще одна рідна душа зникла з мого життя. На щастя, з Олегом нас пов’язували любов і повага, і це тримало мене на плаву.
Все змінилося, коли Тарас несподівано подзвонив. Його голос тремтів: він зізнався, що покохав іншу жінку і не може більше брехати дружині. Він залишив Наталці всі гроші, обіцяв платити на доньку до її повноліття, але йде. Мені було боляче за нього, але я поважала його чесність. Наталка після цього викреслила нас із свого життя, не даючи батькам бачити онуку. Це ламало їм серце, але я нічого не могла змінити.
Тиждень тому Тарас з’явився біля мого дому. Я ледь впізнала його: обличчя, вкрите зморшками та плямами від сонця, видавало роки важкої праці. Але він усміхався, жартував, як у дитинстві. Лише в кінці розмови його очі наповнилися смутком. Він розповів, що його нова кохана померла від тяжкої хвороби. Дітей у них не було. Наталка не впустила його на поріг, а Софійка, його донька, сказала, що не хоче його знати. Тарас прийшов попрощатися, відчуваючи, що його час минає. Він передав мені коробку з грошима — 500 тисяч гривень, які копив все життя. «Мені вони не потрібні, а вам стануть у пригоді», — сказав він і пішов, не залишивши адреси.
Я сиділа, дивилася на гроші й відчувала, як вони отруюють мені душу. Тарас обрав мене, але, можливо, лише тому, що його відкинули дружина й донька. Ці гроші — його біль, його жертва. Софійка вже доросла, але хіба вона не має права на частку цього? Чи Наталка, яка виховувала її сама? Я не хочу зустрічатися з ними — Наталка завжди була холодною, а Софійка зріклася батька. Але чесність, якій навчив мене Тарас, вимагає сказати правду. Раптом він згодом пожалкував би свого рішення?
У нас з Олегом є куди вкласти ці гроші: ремонт будинку, навчання дітей. Повернути їх я не зможу. Але думка, що я приховаю їх, гризе мене. Як вчинити? Піти до Наталки й розповісти все, ризикуючи натрапити на її гнів? Чи залишити гроші, адже Тарас сам зробив вибір? Моя совість розривається, а його відхід залишив порожнечу. Може, хтось стикався із таким вибором? Як зберегти чесність, коли вона може все зруйнувати? Я хочу вірити, що знайду відповідь, але поки я сама з цим тягарем, і він давить мене.
Іноді життя дарує нам вибір, який випробовує нашу душу. Адже справжня чесність — це не лише слідувати правилам, але й знаходити в собі силу пробачити й зрозуміти.
