**Щоденниковий запис**
Сьогодні — день, який почався з посмішки долі, та недоброї. Втиснувся в переповнену маршрутку, ледве знайшовши місце, і одразу відчув на собі чийсь пильний погляд. Повернув голову — і зустрів ті самі сірі очі, які колись так багато для мене значили. Ромко. Перше кохання, перший біль.
— Привіт, — усміхнувся він. — А ти майже не змінилась.
— Оце так зустріч, — вимовив я, намагаючись звучати байдуже. Але серце штовхалося в грудях, неначе хотіло вискочити.
Розмова була короткою. Він розповів, що в нього все добре: дружина, син закінчив університет, поїхав відпочивати на Карпати. А потім раптом: «Моя зупинка!» — і він зник у натовпі, лишивши мене з купою невимовлених слів.
День пішов під знаком цих кількох хвилин. На роботі думки блукали, руки робили все механічно. Вечір провів на дивані, дивлячись у телевізор, але бачив не його, а минуле.
Спочатку було так гарно… Ми зустрічалися, він читав свої вірші, а я слухала, вірючи, що це назавжди. Але потім підруга Марічка почала втручатися: «Посварися з ним, потім помиришся — буде солодше!» Я слухала, а потім перестала. Але вона встигла набрехати йому про мене. Одного разу я побачила його з іншою. Потім — на весіллі. Він усміхнувся мені: «Привіт». А я йшла далі, не обертаючись.
Роки потому я зустрів Марічку. Вона розкаялася, розповіла, як наклепала на мене. Я не пробачив їй тоді. Але сьогодні, побачивши Романа, раптом усвідомив — час загоїв все. У мене є дружина, діти, гарний дім. А що було б, якби ми лишилися разом? Може, саме так і мало статися.
Життя — як калюжа після дощу. Спочатку брудна, а потім осідає біль, і на дні лишається тільки спокій. Сьогодні я його відчув.
