Прости, що так довго…
Богдан давно не був вдома. Перші два роки, навчаючись у інституті в іншому місті, ще навідувався на канікули. Мама, звісно, годувала до відвалу, готувала все найулюбленіше. Від’ївшись, дня через три-чотири Богдан починав нудьгувати. Друзі роз’їхалися, робити нічого.
Містечко невеличке, знайоме до кожного деревця, за пару годин обійдеш все. Виспавшись і помучившись ще тиждень, він знову рвав назад — у велике місто, де кипіло життя.
Мама благала залишитись ще на тиждень, але Богдан вигадувані справи й з легким серцем їхав. Харків манив його — там не помреш з нудьги, там весело. Вже й друзів завів. А тут що робити? Нудно аж до лускотіння в зубах.
На третьому курсі влаштувався працювати у фастфуд. Вечорами, до закриття, саме коли молодь гуляла. Такий ритм йому подобався. І гроші зайві не були — на стипендію не виживеш. Відмовився від маминої допомоги. Вона дзвонила, просила приїхати хоча б на Різдво. Обіцяв, хоча в кафе якраз починався сезон.
Закінчились святкові дні, почалися заняття. Поїздку додому відклали до літа. Але з настанням тепла перейшов на повний робочий день. Життя в місті неслося, час минав непомітно. Ось уже й диплом у руках. Відзначили з курсом, гуляли кілька днів — роз’їдуться, коли ще зустрінуться?
А потім друг запропонував поїхати працювати до Туреччини.
“Поїхали зі мною. Ти ідеально підходиш. Вирішуй зараз — документи треба встигнути оформити. Хлопець, з яким планували, відмовився — дівчина завагітніла, вирішив одружуватися. Контракт на рік. Англійську ти знаєш, турецьку вивчиш.”
Поки молоді — подивимось світ. А потім робота, одруження, діти — і виїзди за кордон раз на три роки. “Танцюй, поки молодий, хлопче”, — фальшиво заспівав друг.
Богдан погодився. Завертїлись дні біганини по лікарнях за довідками. Перед самим вильотом подзвонив мамі. Винно пообіцяв, що через рік повернеться і обов’язково завітає.
“Як так, сину? На цілий рік?! Хоч на день приїхав би. Я вже забуваю, як ти виглядаєш”, — благала мама.
“Пробач. Завтра літаю, квитки вже на руках. Не можу підвести компанію й друга. Ну все, мам, люблю, дзвонитиму…”
В Туреччині жили при готелі, харчувалися там же. Хто хотів — знімав житло. Гроші не витрачали — копили. Працювали ким завгодно. Не розслабишся — за провину штрафували. Але Богдану сподобалося.
Повернувся через три роки. Взяв квартиру в іпотеку, влаштувався на роботу. Мамі дзвонив, але на бігу. Обіцяв приїхати, от тільки справи розбере. Але одні справи змінювалися іншими.
У вихідні з другом вирішили відпочити в клубі. Пиячили, танцювали. Прокинувся Богдан у ліжку з дівчиною. Красива чи ні — не розібрати. На обличчі лежала прядь густого темного волосся. Відсунути не насмілився, щоб не розбудити. Не міг пригадати ні її імені, ні як вона опинилася в його хаті.
Обережно виліз з-під ковдри й пройшов на кухню. Випив води з-під крану, заліз у душ. Довго стояв під упругими струменями, думаючи, як культурно випровадити дівчину.
А коли вийшов, розносячи навколо запах геля, майже тверезий — вона вже господарювала на кухні. Дякувати Богу, виявилася гарнюнею. На ній, просто на голому тілі, була його сорочка, що відкривала спокусниці стрункі ноги. Виглядала так заворожливо, що Богдан одразу забув про намір випхнути її. По кухні розлився аромат кави, на столі на тарілці акуратно лежали тонкі слайси сиру.
“Вибач, але в твоєму холодильнику більше нічого не знайшла”, — посміхнулася йому дівчина.
Після кави вони знову опинилися в ліжку…
Дівчину звали Солією. Богдан сумнівався, що це справжнє ім’я, але уточнювати не став. Яка різниця? Головне — вільна від комплекВін подивився на вікно, де вінцем світанку вже розчинялися зірки, і зрозумів, що цього разу пообіцяне слово — обов’язково виконати.
