**Слишком пізно для пробачення**
Марія Іванівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки прилипали до мокрого асфальту, ніби не хотіли розлучатися з землею. У руках вона тримала зім’яту записку, яку годину тому принесла сусідка.
— Маріє, до тебе якась жінка приходила, — казала Оксана Петрівна, подаючи шматочок паперу. — Каже, дуже терміново передати. Сама не дочекалась, побігла кудись.
На записку корявим почерком було виведено: «Мама тебе жде. Приїжджай швидше. Дуже погано. Олена».
Марія Іванівна одразу впізнала почерк. Олена, її молодша сестра, завжди писала, ніби курка лапою. У школі вчителі за це лаяли, а та лише знизувала плечима й казала, що письменником їй не бути.
— Що трапилося, Маріє? Ти бліда, — занепокоїлась сусідка.
— Нічого страшного, — сухо відповіла Марія Іванівна і зачинила двері.
Тепер вона стояла з цим шматком паперу, не знаючи, що робити. Мати… Скільки років минуло з останньої зустрічі? Вісім? Дев’ять? Після тієї жахливої сварки вони не бачилися, не розмовляли. Марія Іванівна навіть заборонила Олені згадувати про себе.
— Нехай думає, що в неї лише одна дочка, — говорила вона тоді. — Якщо так, то нехай так і буде.
А почалося все з дрібниці. Мати хотіла продати хатину в селі, ту саму, де вони з Оленою виросли, де минуло їхнє дитинство. Будинок дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Марія Іванівна була проти.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді у тісній кухні. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми з Оленкою у ховання грали!
— Марійко, не запалюйся, — втомлено відповіла мати. — Хата розвалюється, дах тече. На ремонт грошей нема, а податки платити треба. Краще продати, поки ще заплатять.
— Гроші мені байдужі! — Марія Іванівна била кулаком по столу. — Продаси хату — для мене ти помреш!
Мати дивилася на неї довго, сумно, потім тихо сказала:
— Ну що ж, Маріє. Твоє право.
І продала. Без Маріїної згоди, оформивши все через Олену. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:
— Нехай на квартиру копить. А то все на орендованій мучиться.
Марія Іванівна дізналася про це випадково, зустрівши в автобусі сусідку із села.
— Ой, Марійко, а вашого будинку вже й слід простуджений, — радісно повідомила тітка Ганя. — Нові господарі ділянку під картоплю переорали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Марія Іванівна приїхала до матері й вилила всю злість. Слова були жорстокі, непрощені. Мати сиділа й плакала, а донька кричала, виливаючи болюче, що накопичилося.
— Ти злила мене! Зрадила пам’ять тата! — ридала Марія Іванівна. — Ради цих своїх грошей! Ради Оленки, яка тільки й уміє, що випрошувати!
— Маріє, зупинись, — шепотіла мати. — Благаю тебе…
— Я більше не хочу тебе знати! Чуєш? Для мене тебе більше нема!
І пішла, грюкнувши дверима так, що завибрирували шибки.
Потім були місяці мовчання. Олена намагалася мирити, телефонувала, приїжджала, благала.
— Маріє, ну коли вже? Мама плаче що дня. Каже, що хотіла кращого для нас.
— Нехай плаче, — холодно відповідала Марія Іванівна. — Треба було раніше думати.
— Та скільки можна? Хата — це лише хата! А мама — вона в нас однісінька!
— В неї не було права! — підвищувала голос Марія Іванівна. — Розумієш? Без мене вирішувати!
Олена ображалася й йшла. А Марія Іванівна залишалася сама зі своєю правотою й болячею.
Минали роки. Марія Іванівна вийшла заміж, народила сина Петрика. Чоловік іноді питав, чому в них немає родичів.
— А які родичі? — відповідала вона коротко. — Сирота я.
Микола не наполягав. У нього й самого були складні стосунки з ріднею.
Петрик ріс без бабусі й тітки. Коли питав, чому в нього нема бабусі, Марія Іванівна казала, що бабуся живе дуже далеко й не може приїхати.
— А чому ми до неї не їдемо? — допитувався хлопчик.
— Тому що вона нас не хоче бачити, — відповідала мати й швидко змінювала тему.
Олена кілька разів намагалася зустрітися з племінником. Підстерігала біля школи, дарувала подарунки. Але Марія Іванівна забороняла синові спілкуватися з тіткою.
— Мам, а вона добра, — казав Петрик після однієї зустрічі. — Купила морозиво й розповідала смішні історії.
— Більше не розмовляй із нею, — суворо сказала Марія Іванівна. — Це погана жінка.
— Але чому?
— Тому що я так сказала.
Хлопчик не розумів, але слухався. А Марія Іванівна телефонувала Олені й влаштовувала скандал.
— Як ти смієш підходити до мого дитини? У тебе своїх нема, то чужих зіпсувати хочеш?
— Маріє, це ж мій племінник! — плакала в трубку Олена. — Я ж йому не чужа!
— ЧуІ тепер, стоячи біля могильної плити, Марія Іванівна нарешті зрозуміла, що пробачення прийшло надто пізно.
