– Куди це ти такий гарний? – запитав сусід, побачивши Богдана у строгому костюмі з краваткою.
– До сина на випусЬкний, – відповів той.
– Невже! Як швидко ростуть чужі діти…
– І свої теж, – усміхнувся Богдан.
– Точно… Значить, скоро звільнишся від аліментів?
Богдан так глянув на сусіда, що тому стало моторошно:
– До чого тут це?
– Як до чого? Не набридло гроші колишній віддавати?
– Не набридло, – кинув Богдан і, залишивши сусіда в подиві, пішов геть.
Помалу гарний настрій повернувся. Нахлинули спогади…
***
У той день, коли його життя різко змінилося, Богдан перебував у повній апатії.
Здавалося б: вільна людина, заробляє краще за багатьох, живе в чудовій квартирі, жіночою увагою не обділений, справи йдуть добре. Чому ж йому так погано? Ніщо не радує. Нічого не хочеться. Все байдуже.
Вийшовши з офісу, Богдан зрозумів, що ось-ось почнеться дощ. Небо затягнулося хмарами, піднявся сильний вітре.
Він викликав таксі – не вистачало ще промокнути.
Машина, як на зло, була в сервісі, а парасольки у Богдана відроду я не було.
Всіпався на заднє сидіння й провалився у внутрішню порожнечу.
Водій щось говорив, намагаючись вразити заможного клієнта, по радіо грала якась сумна пісня…
Богдан не любив таку музику…
Аж раптом почув слова, що миттєво повернули його до реальності.
Я жив тоді бездумно й безтурботно,
Шалена кров грала, як вино.
Її любов здавалася безкінечною,
І я не міг подумати про інше.
Але день у день марнуючи даремно,
Я робив їй болячі все сильніш,
І втратив любов її святую
У ті дні, коли вона була моя…
Всередині занило… Біль розлилася тілом, і Богдан раптом усвідомив її джерело.
Оксана…
Оксанко…
Оксанушка…
Так він називав її у різні періоди життя.
Їхній шкільний роман закінчився весіллям. Ніхто не вірив, що красуня Оксана Зварич все-таки стане дружиною відомого у всій школі хулігана Богдана Шевченка.
А він вірив. Знав, що так буде. Просто без неї не міг би жити…
Заради неї вчився, пробивався в житті, ставав тим, ким став.
А вона…
Вона завжди була поруч. Любила. Піклувалася. Надихала.
Народила двох синів.
Завжди спокійна, уважна, гарна.
Ані слова докору, ані скарги.
Вона була задоволена усім.
І в якийсь момент Богдан вирішив, що так буде завжди. Що це – дано. Що вона нікуди від нього не денеться. Все зрозуміє, все пробачить. Буде поруч, що б не сталося.
І Богдана понесло. З’явилися гроші, а з ними – друзі, дівчата, корпоративи до ранку…
Оксана мовчала. Ні про що не питала. Приймала як належне…
РосВипускний закінчився, а Богдан усвідомив, що справжнє щастя – це не те, що втрачено, а те, що вдалося зберегти.
