«Продай батьківську хату — інакше я піду»: як чоловік поставив мене перед вибором між минулим і шлюбом
Я ніколи не думала, що людина, з якою ділиш дах і хліб, може раптом стати чужою. Що той, хто клявся бути опорою, одного дня притисне тебе до стіни так, що навіть дихати буде важко. Та саме це зараз коїться в моєму житті. Мене звати Оксана, мені тридцять вісім, і я стою перед жорстоким ультиматумом від чоловіка, який колись здавався найнадійнішою людиною на світі.
Зі Святославом ми одружилися шість років тому. Він уже був розлучений, мав двох дітей від першого шлюбу. І я відразу знала, що входжу в непросту історію. Але мене це не лякало. Щиро прийняла його дітей, старалася бути для них доброю і уважною. Він допомагав їм матеріально, і я ніколи не була проти. Я розуміла, що в нього є обов’язки, і не хотіла ставати між ним і дітьми.
Жили ми в орендованій квартирі у Львові, працювали обидва, але з грошима завжди було туго. Я працювала бухгалтеркою, а він — на автосервісі. В якийсь момент ситуація стала критичною: кредити, затримки з оплатою, вічна економія на всьому. Я мріяла про власних дітей, але довгоочікувана вагітність так і не наставала. Після тридцяти п’яти ми почали обстеження. Лікарі поставили жорсткий діагноз: безпліддя. Мені було важко, але я трималася.
Тоді Святослав запропонував переїхати до його батьків у село під Тернополем. Мовляв, і їм допомога потрібна, і ми хоч трохи заощадимо. Я вагалася, але погодилась. Краще ж, ніж вічно рахувати копійки до зарплати. Ми оселилися в старий, але просторий будинок його батьків. Там було тихо, чисте повітря, свої овочі й кури — але з першого дня я почувалася чужою. Свекруха мене не приймала, ніби я нав’язалася. Кожен мій крок обговорювався, кожен жест — критикувався.
Все змінилося, коли рік тому помер мій батько. Ми з мамою втратили найріднішу людину. Він заповів мені свою хату в Івано-Франківську. Простора двокімнатна в хорошому районі. Коли документи оформили, я вперше за довгий час відчула, що в мене знову є опора під ногами. Я запропонувала Святославу переїхати туди. Сказала: «Це шанс почати все спочатку. Жити окремо, будувати своє». Але він відрізав:
— Я не покину батьків. Вони на мене розраховують.
Спочатку я сприйняла це спокійно. Але через місяць він випалив те, від чого у мене земля пішла з-під ніг:
— Треба продати хату. Гроші пустимо на капітальний ремонт батьківського будинку. Перекриємо дах, зробимо ванну, утеплимо стіни. Адже ми тут живемо.
Я не вірила своїм вухам.
— Святославе, це ж хата мого батька! Це його праця, його пам’ять. Як ти це собі уявляєш?
— А як інакше? Ти хочеш дітей, а в нас навіть нормальних умов немає. Ти що, будеш тримати цю хату пустою, поки ми живемо у холодному будинку з тріснутою стелею?
Я поясняла, що не можу просто так позбутися того, що мені залишив батько. Що це не просто стіни — це його любов, його турбота. Святослав спочатку мовчав, потім почав наполягати. Кожен день ставав жорсткішим. Вже не пропонував — вимагав. А потім сказав:
— Або ти продаєш цю хату, або я йду.
Я оніміла. Він поставив мені ультиматум. Шантажував. Ламав мою пам’ять, мої почуття, моє минуле. Лише для того, щоб вкласти гроші в будинок його батьків — не наш. Не в наше майбутнє. А в те життя, де мене й так ніхто по-справжньому не чекав.
Тепер я блукаю по кімнаті й не знаю, як дихати. Моя мама в сльозах. Вона каже, що батько ніколи не допустив би такого. Що ми з ним жили душа в душу, а його хата — це його останнє «я поруч». А я? Я розриваюся. В голові — плутанина. Серце болить, бо я все ще люблю Святослава. Але він дивиться на мене, як на гаманець, який пора спустошити.
Я не знаю, як вчинити. Продати — зрадити. Не продати — залишитися самій? Але ж людина, яка ставить ультиматуми, вже сама по собі є зрадою. Хіба можна жити, коли любов вимірюється квадратними метрами та кошторисом на ремонт?
Зараз я в глухому куті. Уперше в житті я не знаю, що робити. Але точно знаю одне — я більше не готова жертвувати собою заради чиєїсь вигоди. Навіть якщо ця «чужа» людина — мій чоловік.
Коли хтось змушує тебе вибирати між пам’яттю про рідних і власним щастям, варто задуматися — чи справді це щастя?
